Портрет митця замолоду
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Класика
- ISBN: 966-8849-16-7
- Переводчик: Марьяна Ивановна Прокопович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Портрет митця замолоду». Краткое содержание книги:
Він зачинив двері і, хутко підійшовши до ліжка, уклякнув біля нього й накрив обличчя долонями. Долоні були зимні й вологі, всі кінцівки щеміли від холоду. Тілесна знемога, холод і втома посіли його, плутаючи думки. Чому він стоїть тут навколішках, наче дитина, що молиться до сну? Щоб побути наодинці з душею, зробити іспит сумління, щоб стати віч-на-віч зі своїми гріхами, пригадати, коли, як, за яких обставин він їх допустився, й оплакати їх. Плакати він не міг. І пригадати їх він не міг. Відчував лише душевний і тілесний біль, щем цілого свого єства — пам'яті, волі, розуміння і плоті, закляклої й стомленої.
Усе це діло злих духів — це вони розпорошують його думки й туманять сумління, добиваючись до брам його боягузливої і гріхом зіпсутої плоті; боязко молячи Бога простити йому його слабкість, він виліз на ліжко і, щільно огорнувшись ковдрою, знову накрив обличчя долонями. Він згрішив. Він згрішив так глибоко супроти небес і перед Богом, що негідний називатися Божою дитиною.
Невже він, Стівен Дедалус, справді робив ці речі? У відповідь сумління його зітхнуло. Так, робив, тайкома, мерзько, раз за разом і, закаменівши у грішній нерозкаяності, посмів носити машкару праведності перед самими святими тайнами, ховаючи під нею душу — живий клубок розбещеності. Як це Бог ще не спопелив його на місці? Гріхи його насунули на нього, мов юрба прокажених, вони дихали йому прямо в лице, схилялись над ним зусібіч. Він силкувався відігнати їх молитвою, зіщулившись і міцно заплющивши очі. Але чуття душі не заплющувались — попри міцно стулені повіки, він бачив місця, де грішив, попри щільно прикриті вуха, усе чув. З усіх своїх сил він бажав не бачити і не чути. І бажав цього так сильно, аж єство його стряслося під натиском цього бажання, і тоді чуття душі закрилися. Вони закрилися на одну мить і відкрилися знову. І він побачив.
Поле, поросле будяками, чортополохом і кущиками кропиви. Поміж острівців густого колючого бур'яну повно бляшанок, грудок землі і купок засохлих екскрементів. Від усіх цих нечистот здіймається слабке болотяне світіння, пробираючись крізь щетинисті сіро-зелені бур'яни. З бляшанок та ствердлих фекалій мляво клубочиться вгору сморід, такий же слабкий і відворотний, як і це світіння.
Полем блукають якісь істоти — одна, три, шість; вони безцільно сновигають туди й сюди. То цапоподібні створіння з людськими обличчями землистої барви, рогаті і скудобороді. Вони тиняються полем, тягнучи за собою довгі хвости, й лиха злоба виблискує в їхніх очах. Жаский оскал жорстокого злорадства підсвічує їхні старечі кістляві лиця. Один окриває ребра подертим фланелевим жилетом, інший монотонно скімлить, бородою застрягнувши в кущах бур'янів. Вкрадливі слова злітають з пересохлих губів, вони все кружляють неспішно по полю, сновигають між бур'янів, волочачи довгі хвости, а бляшанки торохтять їм услід. Кружляють повільно, але все ближче й ближче — ось-ось зімкнуть коло. З їхніх губів злітають вкрадливі слова, довгі, замашні хвости закаляні підсохлим лайном, огидні лиця скинені догори...
На поміч!
У нестямі він здер з себе ковдру, вивільнюючи шию і обличчя. Це було його пекло. Бог дав йому побачити пекло, вготоване для його гріхів — смердюче, скотиняче, плюгаве пекло розпусних цапоподібних чортів. Його пекло! Його!
Він вискочив з ліжка, сморідний дух вливався йому в горло, забиваючи й судомлячи нутрощі. Повітря! Небесного повітря! Він ступив до вікна, заточуючись і стогнучи, ледь не вмліваючи од нудоти. Біля умивальника його нутро схопив спазм; нестямно стиснувши руками зимне чоло, він почав у муках блювати.
Коли приступ скінчився, він поплентався до вікна і, піднявши раму, сів біля нього, спершися ліктем на підвіконник. Дощ перестав; то тут, то там на світлі струменіли цівки опару — місто немов намотувало на себе м'який кокон жовтуватої мли. Небеса були нерухомі й ледь світилися, а повітря було солодко вдихнути — як у зрошеній зливами лісовій гущавині; і в цьому сумирі, серед мерехтких вогнів і тихих пахощів він дав своєму серцю обітницю.
Він моливсь:
— Колись Він хотів зійти на землю в небесній славі, але ми согрішили; і Він не міг нам явитись інакше, ніж прикривши свою велич і пригасивши сяйво — Він бо Бог. Тож Він Сам прийшов не в силі, а в кволості, і послав тебе — своє створіння-намісника, наділивши такою красою й величчю, яка тільки й личить нашому станові. І тепер сам лик твій і постать, матінко наша, вістять нам про Предвічного; та не земною вродою, небезпечною для зрячих, а наче вранішня зоря, твоє знамення, яскрава і дзвінка, що дише чистотою, миротворче знамення раю. О провіснице дня! О світоче блукальця! Провадь нас, як провадила раніше. Крізь темну ніч, через холодну пустку веди нас до Ісуса Господа нашого, веди нас додому.