Фройд би плакав

— Це місто дахів.

Кожен ресторанчик називав себе «The Best Roof Top Restaurant» [34] і обіцяв найкращу в місті панораму Тадж-Махалу. Можна було тихо чекати просвітлення, безкарно знімаючи людей у їхньому побуті, що провадили життєдіяльність ярусами нижче. Можна було мружити очі на білі кам'яниці зворушливо-прекрасного мавзолею, що набував рожевого відсвіту Alpen Gluhen [35] від променів передвечірнього сонця. Можна було їсти баранячий мозок-карі і хухати собі в рота від такого надміру спецій. Можна було, завмерши, спостерігати юну красуню на одному даху і красиву бабцю на іншому, як вони повагом вичісують чорні коси. Можна було гасати за всюдисущими мавпами, що крали в тебе зі столу апельсини, втікали на недосяжну висоту, а потім глузливо чухали яйця чи показували червоні дули..

Агра була казкою з грубої книжки «Казки народів світу», залапаної жирними після бутербродів з ковбасою дитячими пальцями.

— Знаєш, Х'ялмаре, — Марла гучно засмоктала півсклянки солоного лассі [36] через соломинку — деякі країни потрапляють у наш культурний резонанс, а деякі — ні… Штампи Індії у свідомості совкової дитини — за інших просто не розписуюся — звичайна річ. Приїхавши сюди, почуваєшся, ніби в бабці з дідом, просто в іншому обласному центрі, де ти був колись дуже давно, але все відчувається однаково знайомим і близьким.