З-під Полтави до Бендер
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #5
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «З-під Полтави до Бендер». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Твір розповідає про найтрагічніші події у житті українського народу — «Руїну» та останні роки гетьманування Івана Мазепи.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
І голови гордо знімали вгору, забуваючи про свою нинішню біду.
Пишна коляса з четвернею породистих коней підкочувала під королівське шатро.
Королівський секретар вибіг їй назустріч.
«Значиться, кримський хан дари королеві прислав».
«Та ж не тобі».
«А про гетьмана забули»
«Обійдеться циганське весілля без марципанів». «Обійдеться...»
«А що, не казав? Це таки Кречетова кобила! - гукав запорожець. - Мишка під третім ребром з правого боку. Як побачила мене, заіржала. Щоб я луснув, як це не Кречетова Феся. Віднімемо!»
Сонце воду з людей варило. Над самими головами стояло й пекло. Табор заспокоювався. Сон навіть запорожців ломив. Лягали під возами і хропіли, ніби гармати гули, ніби щось варилося в землі. Тільки старі циганки, як відьми, сновигали і ворожили з долонь. Ворожили старшинським жінкам, бо козаки більше молодими циганками цікавились, а тії, що лиш ввечір, як місяць викотиться на небо і як зорі зійдуть, покажуть свої «куншти».
Тепер вони в своїх гарних шатрах ночі досипляють, ті Марги, Цори, Імри, мандрівного племени привабливі доні, - пустоцвіти, перекотиполе... Може, котрій який козак приснився, а вона козакові... Порівняла їх доля. Одні і другі кочують, там їх дім, де ночують, серед дороги їх пороги, земля їх мати, а степ батько рідний, такий багатий, а все ж таки бідний, такий родючий і такий безплідний. Бодяччя, бодяччя, бодяччя... Хтось іде полями і плаче словами без сліз. Чумаче, де твій віз, козаче, де твій кріс, де ваша слава, жемчужна булава?.. Степи, степи, степи... Хтось іде полями і плаче словами без сліз... Не дивися туди, в себе гляди... Полудне. Поле, як море безлюдне, а ти на ньому, як човен, туги і жалю повен, туги і жалю по рідному краю, мов по втраченім раю. По втраченім навік... Перепливеш сто рік і сто гір перейдеш, а другого Дніпра не найдеш і другої рідної землі... На чужині, на чужині... І не пригадуй мені ні хатиноньки в гаю, ні зорішливої ніченьки в маю, ні бабусиної казки, ані дівочої ласки, - на чужині... І не пригадуй мені землі родючої сили, яку ми кров'ю зросили й засіяли кістками. Вона ген далеко за нами, як в імлі, а на ній палі, палі, мов стовпи верстові, від Богу аж по Дін.
Поклін їм, доземний поклін із чужини...
Хтось іде степами і плаче словами без сліз.
Полудне. Поле, мов море, безлюдне, не ворухнеться, не шевельне, вітер бадилини не нагне.
Тишина безсловесна. Як нитка павутини і як мрія дитини, снується казка чудесна. Привабом русалки від балки до балки тебе веде і від могили до могили, як ангел легкокрилий, наче до раю, уводить до рідного краю, що колись знов твоїм буде... Колись... колись... Бережись! Полудниця, облудниця іде. Бережись, бо підведе, і рідна мати не зможе пізнати, - так, як тамтих. Чув?.. «А наш пан Галаган, гірш татар-бусурман, гірш царів скаженів, як у Січ увійшов. Лилась кров, лилась кров, як у Січ увійшов».
Бережись...! Полудниця, облудниця іде. Заманять, підведе і туди заведе, де сам чорт не найде... Чи ти чув, що вона з Носом зробила?
Бий його, Божа сила, без пощаду аж до впаду за зраду, за Батурина ізраду. Опоганив свій княжий рід і тайний хід показав ворогам... Як холоп царський, як хам. Бережись!.. Полудниця, облудниця іде.
«Хто, де?» І Горленко тер заспані очі, бо чура пригадав йому, що пора до короля в намет на обід іти .
Дорогою зустрінувся з Орликом, віталися, питали про здоров'я, а перед входом у намет довгу хвилину церемонилися, один одного пускаючи вперед: «Будь ласка!» «Ні, будь ласка, ви!» «Ви... »
25.
Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута - співав Кречет, той, що йому татари «Феську» вкрали.
«А ти вже другої пісні не вмієш?» - зупинив його Мручко.
«Другої? Або тая не гарна?»
«Я таких не люблю.»
«Гадаєте, я для вас її співаю? Собі, не кому», - і пішов.
«А Феськи відбивати не важся! - гукав за ним Мручко, - бо смерть».
«Є без Феськи життя?» - відгукнув йому, не озираючись, запорожець.
«Що за народ! - покивав головою Мручко. - Гадав би ти, саме завзяття, сама лютість, а він тобі навіть до конини так пристраститься, що й життя не пожалує. Треба мені побалакати з паном Войнаровським та купити Феську в татарина, бо чую, що ніч без лиха не обійдеться.»
Сидів на валі і згори дивився на сонний табор.
Навіть коні не паслися, тільки лежали біля возів, обганялися від мух і зітхали. Новокуплені, турецькі, свіжі, не притомлені згори дивилися на заїжджених, козацьких... Зовсім, як люди.
Мручкові нагадувалися інші табори, а бачив іх чимало, запорозьких, гетьманських, польських. Бог вість яких. Бачив перед побідою і після погрому, у відвороті і перед наступом, різно, але такого, як цей, - ні. Наші, шведи, поляки, турки, татари, греки, молдавани, цигани, - вавилонська вежа. Яких там одягів не було, якої мови не чулося.