З-під Полтави до Бендер
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #5
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «З-під Полтави до Бендер». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Твір розповідає про найтрагічніші події у житті українського народу — «Руїну» та останні роки гетьманування Івана Мазепи.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Московський чоловік послух знає, на приказ царя в огонь і в воду піде, а наш брат раду радити любить, чи послухати чи скинути його? І скидає нас Бог, як збунтованих ангелів з неба. Добре нам так, бо, їй Богу, недобрий ми народ.»
Орлик мовчав. На Мручка дивився він, як на бравого козака, кожної хвилини готового до бою, але щоб цей сотник-рубака турбувався також політичними питаннями, того він ніяк не сподівався. Значиться, не тільки генеральні й полкові, але навіть і сотенні старшини мають свої погляди на наш політичний устрій, іншими словами, хоч ми побиті і розбиті, хоч утратили землю, хоч нас лише мала жменька зосталася при купі, то все ж таки перехід гетьманської булави зі старих до нових рук не піде так гладко, як він собі гадав. Треба подумати над тим... І Орлик, щоб перейти на іншу тему, спитав: «Багато москалів гналося за нами?»
«Мабуть, чотири кінні полки з бригадиром Кропотовим та з генерал-майором Волконським цар з Переволочної за королем і гетьманом післав.»
«Дали б нам доброго чосу!» - скрикнув Орлик.
«Дали б, або й ні,» - відповів спокійно Мручко, бо пригадав собі, які то сили йшли на його, а все ж таки не взяли.
«А Меншиков?» - розпитував далі Орлик.
«Кажуть, тішився дуже, бо під Переволочною між іншими московськими бранцями також свого зятя від шведів добув. Полонених відбив і шведів у полон загорнув.»
«Бідний Левенгавпт!» - з жалем промовив Орлик.
«Бідний, бо дурний. Мабуть, на Україні побув і української хвороби набрався. Замість наказувати, почав раду радити, питався війська, чи битися, чи здаватися без бою? Якого чорта рада? Ти генерал, ти вождь, сповни приказ свого верховного вождя-короля. А що король здаватися не велів, так не здавайся.»
«Не було виглядів на побіду.»
«А які вигляди в полоні? Все-таки в бою якась надія є як не на побіду, так хоч на лицарську смерть, а в полоні сором один, більш нічого, та ше в московськім. Не жаль мені Левенгавпта нітрохи, жаль людей, що він їх, мов волів, у московську кошару загнав. А які хоробрі між ними були, Боже! Тільки потіхи, що наші запорожці. Ось вам лицарі незломні. Як раз рішилися з гетьманом проти царя, так і тримаються того. Втратили Січ, втратили Переволочну, сотки їх на палях сіли, а до царя не перебігають, милосердя і ласки не випрошують у нього. Коли б так ціла Україна... гей, гей. Та що казать. Горбатого могила не випростує. Піду я.»
«Куди?»
«До людей. Не будемо ж ми балакати, як під церквою старці. Треба діло робить. Поїли, випили, відпочили, душу з циганками розвели і гайда в дорогу. Не вік же нам біля того паршивого Очакова на ласці в якогось там підбашка сидіти, - грець би його побив, бо через нього стільки людей непотрібно над Богом змарнувалося, що мало не плачу, як згадаю.»
Орлик його по рамені поклепав: «Дивуюся, сотнику, звідкіля в тебе стільки охоти береться.»
«Бог дав, - відповів Мручко, - і чорт не відбере. Мій покійний батько, бувало, й хвилини без діла не посидить. Вдома він гостем бував. Мабуть, в мене його непосидючий дух вселився. Але правда. Забув я вас питати, що ви гадаєте дальше робить?»,
«Ми?»
«Та ж не я.»
«Що скаже король, те й робитимем».
По хвилі спитав:
«А гетьман?»
«Він нездужа, кажу ж бо вам.»
«Тіло нездужа, але розумом, сподіваюсь, сильний.»
«Сильний, та які в його сили?»
«А в короля більші?»
«Король все-таки король. А гетьман що?»
«А гетьман що... - повторив Мручко і як опарений з місця зірвався. - Ніщо мене так не сердить, - крикнув, - як оте, що королі і князі, навіть якийсь там князик німецький, честь і значення у світі мають, а наш гетьман ні. Тю! Невже ж ми до суду-віку не зрозуміємо, що нам в лице плюють.»
«Може, й зрозуміємо колись, але нині є так, як бути мусить. Король своїх послів і до високої Порти і до кримського хана шле, бо він король, володар самостійної держави, а ми все тільки підручні якогось царського, чи королівського величества і тільки.»
«Кого ж то післав король до султана?»
«Найгебавера.»
«Не чував про такого.»
«Це німець. Він у Москві служив, був близьким до царя, учив його сина, а потім до короля Карла перейшов. Бувалий і мудрий чоловік.»
«Лист королівський повіз?»
«Так. Король повідомляє султана про своє нещастя і прохає дозволу перебувати на турецькій землі.»
«Для себе. А для гетьмана?»
Орлик раменами здвигнув: «Не знаю.»
Мручко здивовано подивився на його: «А кому ж тоді знати, як не вашій милості?
Так тоді гетьман значиться без землі, без народу, без війська і без права приюту? - зжахнувся Мручко. - Аж до такого ми дійшли, мій Боже!» - і очі його засвітилися грізно: «Не гадаю я, щоб король Карло показав себе союзником, не гідним чести. Вірю, що він лицар.»