З-під Полтави до Бендер
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #5
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «З-під Полтави до Бендер». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Твір розповідає про найтрагічніші події у житті українського народу — «Руїну» та останні роки гетьманування Івана Мазепи.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Мручко прожогом побіг туди. Сталося воно біля самісінького гетьманського воза, де гетьман спав.
Варта стояла, так вартові пильно дивилися на тих, що йшли, а не на того, що, як гадина, повз попід возами. Його тільки Рачок здалеку доглянув і зміркував собі, що це за чоловік, бо добрі люди такими ходами не ходять. Кинувся і впору допав.
«Ще один мент і не даром гроші від царя узяв би,» - толкував оторопілим людям
Рачок.
Не розуміли добре. «Що і хто?» - допитувалися.
«Перебраний за татарина москаль.»
«Які гроші, за що?»
«Від царя, щоб гетьмана вбити.»
«А-а-а!»
«Цитьте, гетьман спить. Розходіться!»
Вартові окружили каїна і відвели геть. Товпа хотіла розірвали його на шматки. Мручко не дав. Краще розглянути діло. «Але ж бо на тобі кров! - сказав, вертаючися до Рачка. - Його чи твоя?»
«Моя,» - відповів тихо Рачок.
«Так ти, значиться, ранений?»
«Ножем мене ірод засягнув... Це моя... перша рана... в бою...»
Голос його слаб, сам він хитався і руками повітря ловив.
Мручко його підтримав: «Покажи, яка рана.»
«Мабуть, смертельна... Не турбуйтеся, батьку... Я... рад... Добре, що це не наш... Мо-скаль... Бога не осмішу.»
Мручко вхопив його на руки, як дитину, і побіг до хірургів.
26.
Королівський «тафельдекер» Гультман знову голову підняв. Король не куняв на возі, як циган-волокита, а мав свій власний, гарний шовковий намет.
Прибрав його.
В одній половині стояло похідне ліжко, прикрите синім покривалом, зготовленим люблячою рукою королівської сестри Елеонори і на стільці вилискувалася срібна умивальниця, яку Гультман насилу спас перед загребущими очима «рахмістра».
В другій половині шатра за довгим столом сидів король і його гості. Перед ними красувалася срібна застава, на столі пахли квітки, яких багато прислано з городу від невідомих поклонників Карла.
Гультман стояв за королівським кріслом і обслуговував свого пана. Накладав йому срібними вилками на срібну тарілку страву, яку перше мусів при нім спробувати кухар у кухні.
Король навіть не догадувався, яке то ангельське крило розгорнуло над ним свою невсипущу опіку.
Король видимо подужав.
Ходити ще не міг, його ліва обандажована нога все ще лежала на стільці, приставленім з лівого боку до стола Але степовий вітер обсмалив його лице, а здорове повітря забагрило уста на червоно. Тільки очі не повеселішали, дивилися вглиб і нагадували фйорди.
Напроти короля сиділи посли від кримського хана й від сераскіра з Бендер. Праворуч шведи, ліворуч декілька українських старшин, між ними Орлик, Войнаровський, Горленко. Гетьмана не було, бо хворий.
«Я дуже жалую, - казав король, що його світлости пана гетьмана, мого вірного союзника нема між нами і п'ю на його здоров'я».
Король нарошне випив цей тост, щоб зарівно в Криму, як і в Туреччині, знали, що всякі балачки про непорозуміння між ним і гетьманом не мають реальної підстави Він знав про плітки, немов то гетьман хотів короля зрадити і передати цареві і немов то король не від того, щоб за ціну видачі гетьмана заключити корисний мир з царем. Знав також, що еміграційне повітря незвичайно сприяє розвиткові інтриг, і тому висловив цей тост за здоров'я гетьмана до рук його небожа Войнаровського. «Будь ласка, передайте мої слова вашому світлому дядькові», - сказав король.
Войнаровський подякував за честь, а Горленко легко штовхнув носком свого сап'янця жовтий сап'янець генерального писаря. Орлик удав, що не чує. Але решта козацьких гостей глянула на них очима, які виразно казали: «Шкода ваших надій. Король за Войнаровським тягне, його бажає бачити наслідником Мазепи, а не вас».
Орлик і Горленко дуже вважливо поводилися з собою; один одному накладали щокращі шматки страви на тарілки, як штовхнули себе ліктями, казали: «Простіть, вибачте!», штовхалися злегка чарками, нарікали на спеку й на мушню, словом, гадав би хто, найкращі приятелі.