Сповідь маски
- Автор: Мисима Юкио
- Год: 1948
- Язык: украинский
- Переводчик: Ігор Дубінський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сповідь маски». Краткое содержание книги:
Помітивши, як я мінюся на обличчі, перший мій друг поквапився змінити тему:
— Ти мені обіцяв дати почитати Марселя Пруста. Це щось цікаве?
— Авжеж, цікаве. А знаєш, Пруст — содоміт. Плутався зі служниками.
— Це що таке — содоміт? — Я вдав, ніби не розумію, і відразу збагнув, що, чіпляючись за незначуще, щосили намагаюся, аби мою похибку не помітили.
— Содоміт… Це і є содоміт! Не знаєш хіба? Ну, мужоложець.
— Уперше чую, що Пруст із таких. — Я відчув, як тремтить мій голос.
Показати, що розсердився, означало дати поживу співрозмовникам.
Але те, що я витримував той ганебний удаваний спокій, теж навіювало непевну тривогу. Вочевидь приятель щось відчув. Даремно він відводив очі від моїх.
Коли об одинадцятій обридлі гості забралися геть, я забився у свою кімнату і всю ніч не спав. Я рюмсав, аж поки завітали звичні криваві видіння і втішили мене. І я здався на ласку тим найближчим друзям — нелюдським видивам.
Я потребував розради. Я вчащав на гулянки до давніх приятелів, розуміючи, що винесу звідти лише порожні розмови й гіркий осад. А проте на тих збіговиськах зарозумільців я чомусь почувався легше, ніж із університетськими друзями. Там були на диво пихаті панночки й співачки-сопрано, недійшлі піаністки і новоспечені заміжні жінки. Танці, невелика випивка, нісенітні ігри й прикрашені еротикою піжмурки іноді тяглися до ранку.
На світанку ми часом засинали танцюючи. Аби розігнати сон, ми влаштовували гру — на підлозі розкидали подушки-футони, а коли раптово зупиняли музику, треба було займати їх парами; кому ж місця не вистачало, мусив виконати фант. Коли танцюючі стрімголов кидалися до подушок, зчинялася ціла буча. Невдовзі жінки й собі забували про пристойність. Найвродливіша панночка, штовхаючись з усіма, гепалася сідницями на подушку, аж спідниця закочувалася мало не до пояса, й тільки хихотіла, сп’яну не звертаючи на це уваги. Стегна в неї були білі й лискучі.
Раніше я, певно, відразу б одвів погляд, як інші юнаки, які не попускали власній хоті, бо й на хвилю не забував своєї гри. Але відтоді я був уже не такий, як досі. Без краплини сорому — природженого сорому — я дивився на ті білі ніжки, мовби на якусь річ. І раптом із пильного погляду зродилося гнітюче страждання. Воно нашіптувало мені: «Ти — нелюд. І не маєш нічого спільного з людьми. Ти якесь дивовижне сумне створіння, якому не стати людиною».
На щастя, надійшла пора готуватися до державних іспитів, обридлі сухі заняття забирали весь час, і це дозволяло одійти від того, що мучило тіло й душу. Після тієї ночі, коли безсилля заполоняло життя до останнього закутка, а серце повнилося смутком, я кілька днів ні до чого не міг докласти рук. Потреба довести самому собі свою спроможність ставала що не день нагальніша. Мені здавалося, без цього я просто не проживу. При цьому нічим було зарадити природній розпусності. Нагоди вдовольнити, бодай найпоміркованіше, мою неймовірну хіть, у нашій країні не було.
Настала весна. Під личиною позірного спокою в мені таїлося неймовірне роздратування. Я почував себе так, ніби сама пора року була ворожа мені, про що повсякчас нагадувала шаленим вітром упереміш із піском. Якщо повз мене проносився, мало не зачепивши, автомобіль, я подумки лаяв його чім світ стоїть: «Ну чому ти не переїхав мене!» Я самохіть накинув собі силуване навчання й триб життя. Коли в перервах між заняттями я виходив у місто, то раз по раз ловив запаленими очима зчудовані погляди перехожих. Для людей життя складала череда сумлінних днів, я ж знав, що мене чекає ядуча змора, зроджена з нехлюйства, розбещеності, буття без найменшого уявлення про завтрашній день, і вкрай прокислого неробства. Проте якогось пополудня наприкінці весни в приміській електричці серце моє забилося так швидко, ясно й чисто, аж перехопило подих.
Бо крізь просвіт у натовпі я помітив на сидінні навпроти постать Соноко. Побачив під ще зовсім дитячим чолом її щирі, смиренні, невимовно лагідні очі. Я підхопився з місця. Один із пасажирів, що стояв поруч, відпустив поруччя й рушив до виходу, і я виразно побачив обличчя жінки. То була не Соноко.
У грудях ще калатало. Серцебиття найлегше було б пояснити несподіванкою чи болем, але я таким поясненням не міг спростувати чистоту почуття тієї хвилі. Пригадалося, що я відчув. коли побачив Соноко на платформі вранці дев’ятого березня; відчуття було достеменно таке, як нинішнє і ніяке інше. Схожий був навіть нестерпний смуток.