Сповідь маски
- Автор: Мисима Юкио
- Год: 1948
- Язык: украинский
- Переводчик: Ігор Дубінський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сповідь маски». Краткое содержание книги:
Якогось дня, продершися літнім небом крізь вогонь зеніток, елегантний літачок розкидав листівки. В них писалося, що Японія згодилася на капітуляцію. Цього ж вечора батько з роботи приїхав просто до нашої заміської оселі.
— Знаєш, у тих листівках усе правда! — сказав він, увійшовши з двору й присівши на веранді. І показав мені англійську копію, яку добув з надійних джерел.
Я відчув: це доконаний факт, хоч і не встиг пробігти очима папірець у руках. Фактом була не поразка у війні. Для мене, для мене одного жахливі дні тільки починалися — от що то був за факт. Те, на саму згадку про що мене морозило, думку про що я відганяв, як міг, — оте «звичайне людське життя» — від завтра, хотів я того чи ні, ставало моєю долею. Оце й був факт.
Розділ 4
Як не дивно, «звичайне життя», що його я так жахався, не дуже думало починатись. Тривало якесь сум’яття, думати про завтрашній день не хотілося ще дужче, ніж під час війни.
Повернувся з фронту старшокурсник, що позичав мені студентську форму, тож я її повернув. І надовго впав у хибну певність, ніби тепер позбувся спогадів чи минулого.
Померла сестра. Виявилося, що і я можу плакати, і це мене трохи заспокоїло. Соноко познайомили з якимось чоловіком, і вже відбулися заручини. Невдовзі по смерті моєї сестри вони одружилися. Чи слід сказати, що в мене тягар звалився з плечей? Я пишався собою. Адже то був природний наслідок того, що не вона мене кинула, а я її.
Багаторічна кепська звичка пояснювати веління долі перемогою власної волі й власного розуму зросла мало не до безуму. У властивостях того, що я називав розумом, було щось безпутне, щось від почуття тирана, якого темний випадок підніс на трон. Віслюк-тиран не передбачає страшної помсти за деспотизм.
Наступний рік я провів у непевному оптимізмі. Поверхово займався правом, машинально ходив до університету, машинально повертався додому… І ні до чого не прислухався, ніщо не прислухалося до мене. Я сприймав житейські справи з посмішкою знавця — як молодий буддійський чернець. Я не відчував, що живий, як не відчував би, що помер. Я, здається, забув. Забув, що розтанув без сліду той природний потяг до самогубства — смерті на полі бою.
Справжнє страждання не квапиться. Достеменно як сухоти: почуваєшся зле лише тоді, коли хвороба зайшла надто далеко.
Певного дня я видобув з полиць книгарні, де що не день прибувало нових видань, перекладну книжечку в невибагливій паперовій палітурці. То були велемовні есе якогось француза. Один рядок навмання розгорнутої сторінки впав мені в око. Але якась неприємна тривога змусила мене захлопнути книжку й поставити назад на полицю.
Наступного ранку по дорозі на заняття раптова згадка погнала мене знову до книгарні за вчорашньою книжкою. На лекції з цивільного права я поклав її біля розкритого зошита й відшукав той самий рядок. Він викликав у мені ще виразнішу тривогу, ніж учора.
«Сила жінки зумовлена тільки мірою страждань, яких вона може завдати коханому чоловікові».
В університеті я заприязнився з одним студентом. То був син власника старої цукерницької фірми. В ньому відразу неважко було розпізнати нудного зубрила, але зневажливе ставлення до людей і життя, та ще майже така, як у мене, хирлява статура викликали співчуття. Я виробив у собі подібний цинізм для самозахисту й через зарозумілість, а його поведінка здавалася безпечнішою, бо корінилася в самовпевненості. Я задумався, звідки та певність самого себе. Трохи згодом, розпізнавши в мені дівича, він з виразною зверхністю, зарозумілонасмішкувато зізнався, що вчащає до злачних місць. І напосівся, щоб я приєднався якось до нього:
— Надумаєш — подзвони! Сходимо разом.
— Авжеж… Може, й сходимо… І то невдовзі. От тільки зберуся з духом, — відказав я.
Він знічено чмихнув. Було помітно: він відчув мій психічний стан, а згадка про те, що й він не так давно відчував те саме, навіяна мною, бентежила його. Я занепокоївся. Те знайоме занепокоєння викликало бажання, щоб мій справжній стан до подробиць співпав із станом, який він уявляв.
Невинність — своєрідний егоїзм, до якого змушує хіть. Моя справжня хіть була така потаємна, що не дозволяла навіть цього малого потурання власним забаганкам. При цьому вдавана хіть — тобто суто абстрактна цікавість до жінок — надавала таку холодну свободу, що для егоїзму просто не лишалося місця. Цікавість не визнає моральності. Вона — чи не найнеморальніше з людських прагнень.