Сповідь маски
- Автор: Мисима Юкио
- Год: 1948
- Язык: украинский
- Переводчик: Ігор Дубінський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сповідь маски». Краткое содержание книги:
Я потай розпочав жалюгідні вправи. Збуджувати в собі хіть, вдивляючись на голих жінок на фото. Але, зрозуміло, моя хіть і не думала озиватись. Я спробував інакше — вдаючись до відомої «поганої звички» не уявляти собі нічого, а поступово перейти до того, щоб уявляти жінок у найрозпусніших позах. Подеколи мені здавалося, що я досяг успіху. Але той успіх містив у собі скажену удаваність.
Врешті-решт я зважився: або пан, або пропав! Подзвонив приятелеві і попрохав чекати мене у кав’ярні в неділю о п’ятій. Від другого по війні Нового року саме минуло півмісяця.
— Нарешті зважився! — зареготав той у трубку. — Гаразд, підемо. Я все одно збирався. Дивися, не підведи!
У вухах ще лунав його сміх. А я міг відповісти йому лише кривою посмішкою. В мені ще жевріла надія, а втім, ні, просто марновірство. Небезпечне то було марновірство. І небезпеку зумовлювала тільки пиха. Найзвичайнісінька порожня гордість змушувала думати, що парубка двадцяти двох років навряд чи хто сприйме за незайманця.
День, на якому я утвердив свою рішучість, був день мого народження.
… Ми дивились одне на одного, ніби шукаючи потемки: він знав, що сьогодні так само смішні його діловитий вигляд, гучний регіт і все інше, й тільки пускав клуби цигаркового диму. Аби порушити мовчанку, витиснув із себе слівце-друге про недопечені солодощі в кав’ярні. Я начебто й не розчув. І сказав таке:
— А тобі теж сміливості не позичати. Адже той, кого вперше ведеш у таке місце, стане або другом, або ворогом на все життя.
— Ой, не лякай! Сам бачиш, який я слабко. Навіщо мені ще й ворог на все життя!
— Знаю, тому й захоплений, — трохи зверхньо відказав я.
— Коли так, — вирішив він, — треба тобі десь випити. Бо то занадто на тверезу голову.
— Ні, не хочу! — Я відчув, як терпне обличчя. — Так піду, не питиму. Вже на таке мені відваги вистачить.
А далі тьмавий трамвай, тьмава електричка, незнайома станція, не бачений досі квартал, завулок — ряд жалюгідних бараків, жіночі обличчя — наче маски з пап’є-маше в світлі фіолетових та червоних ліхтарів. Завсідники веселих кварталів безмовно чалапали туди й сюди по розкислих від відлиги доріжках із звуком, ніби йшли босоніж. Жодних бажань. Сама тривога підганяла мене, немов дитина, що просить пополуднувати трохи раніше.
— Мені однаково, де. Кажу тобі, мені однаково! — Кортіло втекти світ за очі від хтиво-солодких голосів дівиць: «Сюди, сюди, на хвильку!»
— Цей дім краще обминути. А як тобі он та? Непогана мордочка! Та й там порівняно безпечно.
— Мені байдуже, яка там у неї мордочка!
— Коли так, підберу тобі кралечку. Щоб потім не лаявся!
Щойно ми наблизилися, дві жінки підвелися, наче вчаровані. Ми побачили, який низенький будиночок — вони мало не впиралися головами в стелю. Виставляючи в усмішці золоті зуби й ясна, довготелеса дівуля з тохокуською говіркою провела мене до закутка в три дзьо.
Почуття обов’язку веліло обійняти її. Коли ж, тримаючи за плечі, я потягся її цілувати, вона захихотіла, стріпуючи круглими плечима:
— Та ні! Вимастишся помадою! Отак треба!
Повія розтулила обведений помадою великий рот, повний золотих зубів, і висунула міцний, мов палиця, язик. Я, мавпуючи, висолопив і свій. Наші кінчики язиків торкнулись… Сторонньому це годі зрозуміти. Яким жахливим болем може обернутися нечутливість. Я відчув, як моє тіло терпне від жахливого, цілком невідчутного болю. І впав на подушку.
За десять хвилин моя неспроможність вже не потребувала подальших доказів. Від сорому я ладен був запастися в землю.
Гадаючи, що приятель нічого не помітив, кілька найближчих днів я почувався підупалим — і водночас одужував. То був короткочасний спокій хворого на невиліковну недугу, коли він бодай дізнається, на що слабує. І розуміє, що спокій його нетривкий. А серце чекає спокою безнадії, безвиході — вічного спокою. Так, певно, і я нетерпляче чекав удару, який зажене мене в глухий кут, — сказати б, заспокоєння у безвиході.
За місяць я кілька разів бачився в університеті з приятелем. І обоє ми воліли не торкатися того випадку. Через місяць він завітав до мене з іншим моїм приятелем, відомим бабієм. Той юний марнославець не раз похвалявся, що вдовольнить будь-яку жінку щонайбільше за п’ятнадцять хвилин. Розмова врешті-решт перейша на те, на що мала перейти:
— Мені вже несила! Сам собі не можу дати ради, — жонолюбний приятель втупився мені в обличчя. — Якби серед моїх друзів знайшовся імпотент, я б йому тільки позаздрив. Та де там позаздрив, я б його заповажав!