Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
— Дозволь нам перепочити хвильку і дай щось перекусити, — попросила Хитруся.
— Грошики на стіл, або геть звідси! — гримнув хазяїн, загородивши двері гладким черевом. — А коли для вас тут дорого, то махайте до заїзду «Під сотнею блощиць», але попереджаю: там їх куди більше.
— Ну і що ж тепер робити? — зажурився капрал Пипоть.
— Так хочеться їсти і спати, — якось тихо й сумно поскаржилась Віолінка.
Повз них саме проходив якийсь дідок. Блакитні окуляри в нього були зсунуті на лоба, а в широко розплющених очах відбивалось ясне, вже зблідле небо.
— Чи не міг би я стати вам у пригоді? — спитав він.
То був місцевий настроювач фортепіано і соборний органіст пан Тимпан Гримучий. Він почав порпатися в кишенях і викладати своє добро: табакерку, де лежала лялечка метелика, дві не першої свіжості носові хустинки в горошок, грудку цукру, яку хутенько накрив долонею, пояснивши, що це для канарки, три в’язки ключів, камертон, зламане долото й пірце для змазування органних труб.
У міру того, як ця купа росла, пан Тимпан усе тоншав і вже сам скидався на велику ноту, що втекла з партитури, тільки з довгим сивим волоссям, яке спадало на хрусткий гутаперчевий комірець.
— Марні надії, а я так хотів з вами поділитися.
Аж ось він натрапив на дірку в кишені. Обмацавши пальцем усі її ходи й виявивши, що вона сполучається з штаньми, пан Тимпан скинув черевик та зацеровану шкарпетку й переможно витяг з неї стертого мідяка.
— Оце й усе, — засмутився дідок. Вручив монету півневі, а чистішу хустку — Хитрусі. — Більш у мене нічого нема. — Він похмуро насупився й заклав руки за спину, збираючись іти.
— Дорогий маестро Тимпане… — притримав його Мишібрат.
— Ласкавий пане Гримучий, — ухопив його за полу півень, — чи не знайдеться у вас якої роботи? Дров нарубати, води принести…
Тимпан замислився, блукаючи поглядом по небу. Раптом його окуляри зіскочили з лоба й осідлали носа, вертаючи маестро на землю.
— А може, у вас є що продати? Живе тут один лахмітник, отам, — показав рукою, — де ножиці брязкають на вітрі. Бачите оту кравецьку вивіску? — Він запхав у кишеню хустку й ключі. Торкнув пучкою лялечку в табакерці. Вона двічі хитнула черевцем. — Лякай мене, лякай, — усміхнувся старий, опускаючи покришку. — Ну, далі вже ви самі подбайте про себе, — сказав він, прислухаючись до цвірінчання горобців, що влаштували нараду в дикому винограді на сліпій стіні будиночка.
— Що ж, ходімо, спробуємо щось продати…
Мандрівники потягли до кравецької майстерні, де на вечірньому вітрі крутилися ножиці, схожі на роззявлений дзьоб хижого птаха.
Двері нечутно розчинились, і з них вийшов лисий чоловік з гострою чорною борідкою. Він був у жилетці, з цератяним сантиметром на шиї. Усміхнувся до подорожніх криво, одним кутиком уст, бо в другому затис кілька шпильок. Потертий сантиметр зсунувся з шиї і, обвившись навколо руки, сичав під вітром.
— Я Лаокоон Фуляр, незвичайний кравець. Незвичайний, — повторив із притиском, а сантиметр зашарудів, сповз на землю й заходився вправно обмірювати зморені постаті мандрівників.
— Може, купите куртку, пане майстре? — спитав півень, підштовхуючи Мишібрата, щоб той заступив надвечірнє сонце, яке просвічувало крізь протерті рукава. — Зовсім як нова… — вихваляв він, швидко крутячи нею на всі боки.
— Це не для мене, — похитав головою кравець, — але я охоче куплю дещо в нього. — І показав на Мишібрата.
— Костюм, черевики? — здивовано спитав кіт, дивлячись, як сантиметр повзає навколо нього, пильно знімаючи мірку.
— Тінь куплю, — процідив кравець, криво всміхаючись. — Добре заплачу!
— А нащо тобі моя тінь?
— Я ж казав вам, що я незвичайний кравець. Коли хтось розбагатіє і розтовстіє… уявіть собі лишень: багач з отакенним черевом, а тінь у нього ще з худих часів, тонка й мізерна, — це ж просто сором! То я скуповую тіні в таких, як ви, латаю, доточую, зшиваю. Бо ви без них обійдетесь, а люди маєтні, вельможні повинні мати гідні себе тіні. І таки мають завдяки моїй чародійній кравецькій майстерності.
— Не продавай, — попросила Віолінка, а її власна тінь зіщулилася біля ніг.
— Візьми мою, — запропонував півень, — стійка, солдатська тінь.
— Твоя вже надто стара, а в лисички витерта на боках, куплю тільки твою, парубче-котику! Ну, згода? Золотий дам!
Затремтів Мишібрат. Товариші дивилися на нього запитливо й стривожено.
— Ні, Мишібрате, — зашепотіла Хитруся, — вона була з тобою зроду, мандрувала з нами невідступно, не віддавай її. Краще голодувати й ночувати просто неба.