Викрадення в Тютюрлістані

— Бачите мене?! — скрикнув капрал Пипоть.

І всі розгледіли в натовпі міцненького півника, що гасав на дерев’яному конику. Раптом кінь одмінився, став справжнім румаком, а півень — ветераном блабланської війни. їм здалося, що перш ніж зникнути за другою брамою, він побронзовів, мов пам’ятник.

— Тебе жде слава, капрале, — прошепотів учений.

— Хитруся! — писнула Віолінка.

Лисичка з рожевим бантом на хвості бігла, вимахуючи ранцем з книжками. Ніяких звуків не було чути, але по розкритому писочку всі зразу вгадали, що вона весело співає. Раптом ноги її заплутались у довгій спідниці — вона підросла. Ніс у неї витягся й загострився. Витончена, зграбна, плавною ходою вона ввійшла у другу браму.

— Мишібрат, Мишібрат, — шепнув півень.

В юрбі ставних молодиків виступав кіт. Квіти відцвітали, їх заміняли плоди. Кіт у багатій бричці, гладячи шпакуватий вус, в’їхав у макову браму.

— До вас обох доля ласкава, добробут вас жде, спочинок, — пояснив ботанік.

— Це я, це я! — скрикнула Віолінка. Серед громадки дітей з’явилася дівчинка з золотистими кучерями. — Яка ж я гарненька! — милувалася вона сама собою.

Хотіла показати пальцем і доторкнулась до водяного дзеркала. Розійшлись кола, видіння розпливлося. Дим заклубочився над головами.

— Ну, видовище скінчене, — крекнув учений самітник, — годі розважатись! Тепер до роботи. Знаєте, як зветься оце дзеркало? Уява.

Мандрівники протирали очі. Посудина була звичайнісінькою мискою, викуваною з срібла, а вода — як вода. Тільки догоряли біля них дурманливі свічки. В голові паморочилось.

— Що це було? — спитала Віолінка.

— Ліворуч — то брама пробудження, або народження. А праворуч, та, куди всі прямують, — то брама смерті, або брама макового сну.

— А між ними — все життя! — вигукнув півень.

— Життя… — всміхнувся учений. — Ну що ж, пора вже вам допомогти.

З кількох пляшечок він налив у скляночку еліксирів, суміш запінилася. Скляночку подав королівні.

— На, випий! — звелів їй. — Не бійся!

—А я погарнішаю? — допитувалась дівчинка. — Побілію від цього?

— Ти не розбалакуй, а пий! Спершу треба подбати про отруєне серце, а потім дійде черга й до шкіри.

Віолінка випила.

І відразу тягар у грудях почав танути, вона пригадала, як часто злостилася, пригадала кожну хвилину, коли була нечемна і невдячна. Потім у пам’яті зринула вся добрість і терпіння супутників. Пробуджене серце заболіло. З-під вій, що кидали тіні на її смугляві щічки, бризнули рясні сльози. Чорнокнижницька отрута виходила з неї. Віолінка відчувала, як міняється. Вона знов стала доброю.

— Дякую тобі, — прошепотіла дівчинка, притулившись мокрим від сліз личком до жилавої руки ботаніка.

— А тепер знімемо цей грим.