Коли дивишся в безодню
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Грани #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Коли дивишся в безодню». Краткое содержание книги:
На той час уламки дверей розгорілися в повну силу. Будь-якої миті вогонь міг увірватися до кабінету.
— Однієї загрози ми позбулися, — занепокоєно мовила Беатриса. — Проте загинути від пожежі нічим не краще, ніж від рук зомбі. Ти встигнеш відкрити Колодязь?
— Відкрити встигну. Та щоб правильно зорієнтувати його, потрібен час — шкура додала мені сили, але не вміння. Краще зачекаймо з цим. А вогонь я зможу загасити холодильними чарами.
— Гаразд. Тільки не лупи що є сили, бо з цією шкурою й себе обернеш на крижину.
Цього разу Марк діяв обережно, насилав холод невеликими порціями, хвиля за хвилею, і зрештою загасив полум’я. Недогорілі рештки чотирьох зомбі розтеклися по підлозі гидотним смердючим слизом.
— Забираймося звідси, Марку, — сказала Беатриса. — А то мене знудить… Вірніше, знудить тебе.
— Авжеж, — погодився він, відчуваючи спазми в животі. — Як же вони паскудно смердять!…
Перш ніж вийти з кімнати, Марк вдався до свого чаклунського зору, в кілька разів посиленого лев’ячою шкурою, і перевірив, чи не ховаються поблизу інші зомбі. Переконавшись, що шлях вільний, він кинув поверх слизу тигрову та ведмежу шкури і таким чином зумів дістатися до сходів, не забруднивши взуття.
— Між іншим, — зауважила сестра. — Тобі не спадало на думку, що й ці шкури можуть мати якісь маґічні властивості?
— А ти хочеш перевірити? — втомлено запитав Марк. — Мені досить і лев’ячої.
— Мабуть, мені також. Той хлопець нічого не казав про силу тигра чи ведмедя.
Попри Маркові побоювання, на сходах слизу не було. Чорношкірий згорів цілком, і після нього лишився тільки попіл, розтоптаний ногами інших зомбі.
— П’ятеро готові, — сказала Беатриса. — Тепер треба порішити тих, що впали з вежі. Сподіваюся, з ними проблем не виникне.
— А ти певна, що розбійників було лише сім?
— Інших тіл я ніде не знайшла. Та про всяк випадок будь насторожі.
На долішній поверх Марк спустився без будь-яких пригод. Лише біля самого виходу з вежі він надибав МакҐреґора, який, незважаючи на численні переломи, вперто повз назустріч свої долі. З несподіваною для самого себе холоднокровністю Марк відтіснив розбійника на подвір’я і там зарубав його мечем.
Знищити останнього зомбі виявилося ще легше. На відміну від МакҐреґора, він при падінні так сильно скалічився, що не міг ні йти, ні навіть позти. А проте, не припиняв спроб підвестися, дарма що раз по раз падав на каміння, не просунувшись ні на крок.
Прикінчивши його, Марк відійшов до найближчого острівця зелені й ретельно витер об траву лезо меча. Потім рвучко відкинув його вбік, упав долілиць на землю й гірко заридав.
— Я більше не можу, Беа, — пожалівся він. — Для мне це занадто… Я не витримаю, сестричко… Ну, чому це сталося з нами?!
— Заспокойся, братику, заспокойся, рідненький, — втішала його Беатриса. — Ти зможеш, ти витримаєш. Ти вже дорослий, ти чоловік, тобі не можна плакати.
Зробивши над собою зусилля, Марк угамував сльози, встав і підняв з землі меч.
— Ну то що? — промовив він стримано. — Відкривати Колодязь?
— Мабуть, так, — погодилася сестра. — Але не тут. Краще ходімо до лісу, там спокійніше.
— Гаразд…
— І якщо не заперечуєш, — вела далі Беатриса, — до лісу йтиму я. Ну, в тому сенсі, що керуватиму твоїм тілом. Я дуже втомилася від бездіяльності, хочу трохи розім’ятися.
Марк заперечувати не став, передав контроль над своїм тілом сестрі, а сам нарешті дозволив собі розслабитися і лише частиною своєї свідомості спостерігав за тим, як сестра з мечем напереваги рушила до брами замку.
Та раптом вона зупинилася.
— Марку! Ти бачиш?
— Що? — миттю насторожився він.
— Сліди.
— Які?
— Та ось же! Я на них дивлюся… Ага, ми маємо помінятися місцями. Поки ти керував тілом, я нічого не помічала.
Марк знов опанував своє тіло і, вдавшись до чаклунського зору, оглянув двір. Проте жодних слідів — ні звичайних, ні маґічних, — не виявив.
— Ні, Беа. Я нічого, крім побитої бруківки, не бачу.
— Як же так? — розгубилася вона. — Сліди ж такі чіткі.
— І куди вони ведуть?
— Спершу від вежі до стайні, а звідти до брами. Далі я не бачила — на відстані вони ніби згасають, тьмяніють.
— То подивися, — сказав Марк, заінтриґований цим феноменом, і надав можливість діяти сестрі.
Беатриса дійшла до брами й зупинилася біля підйомного мосту.
— Далі сліди ведуть трохи правіше від того великого кругляка, а потім знову згасають… О Боже! Марку, це ж мої сліди! Тобто, сліди мого тіла… Я бачу, куди їхала викрадачка! — Вона впустила меч на землю й бігцем кинулась уперед.