На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
Тож і Філько «робив» при бункері, треба сказати, що то була одна з найприємніших його посад у житті. Окрім інших корисних речей, приносив він з собою до хати точні радіовісті, плітки та анекдоти й не одне веселе оповідання про фірму. А ще під кінець стало там зовсім весело. Але завдяки такому то айнзацові могла його родина жити в Тельфсі. Я, як жінка робітника, а потім і син. Там ми й залишились до кінця війни.
ВЕСНА
Коли, справді, починається весна в Альпах? Опівдні. Ще в січні, в Куфштайні опівдні сонце пригрівало так тепло, що я зовсім роздягалась і лягала в моїй кімнаті напроти вікна та вигрівалась. Вночі може собі бути мороз, та вдень є ясно, синьо й золотно. Потім уже на початках лютого, сидячи на Дуксі, ми чули в свіжому теплому леготі наближення весни. Тоді пташки пішли собі з мого вікна, а на лозі засріблились котики. Не було в Альпах вогких, мрячних і слотавих днів з тою березневою чи там квітневою погодою. В чудові ясні дні з стрімких стін Гогемунди й Мемінгу сипались з гуркотом лявіни. Вони сипались так само в березні як і в травні тільки з щораз вищих місць. У березні цвів верес на низьких теплих збочах, а в травні під вершками, рубаними в сірому камінні. Потім ще пізніше цвів він високо на камінні, карлуватий малесенький, землеприклонний. Та твердо й жилаво він тримався скель, мало того, він кришить скелі й виробляє з них найпухкішу, найлегшу чорну порохняву. Вже в березні південні збочі Гогемунди втратили сніг, а в квітні були вже такі теплі місця, де я, роздягнувшись, вигрівалась на сонці, хоч кільканадцять метрів вище лежав ще сніг.
Ще живучи на фабриці, я находила під парканом вище положеного господарства сині проліски. Вони простягали до сонця свої голівки на тонких ніжках і синіли назустріч альпійському небу, хоч на дорогах і в лісі лежав сніг, з вільх і ліщин капали золоті базі, а поміж ними сріблились лозинові котики. Розкішне гірське сонце будило природу швидше й нагліше, як у нас.
Потім дні зробились ясні, широкі й прозорі, й було майже літо. Тоді Тіролець орав і сіяв, як і в нас, і жайворонок співав над полем. І хоч із Гогемунди з гуркотом сипались лявіни, внизу цвіли рожевим цвітом морелеві сади, а потім білі яблуні. У сухому Гогемундиному лісі зацвіла синя весняна генціяна. Була малесенька й прекрасно блакитна і виглядала так, ніби в деяких місцях хтось висипав сині коралики. З білим очком в середині, вони аж просились, щоб з них зробити намисто. Майже разом з нею зацвіли дикі фіялочки різних кольорів, щоб швидко уступити місця конваліям і білим орхідеям. І тоді вже було літо, майові хрущі казились масовими оргіями на байбарисових кущах, і травень біг назустріч червневі, що цвів багрінню рододендронів на вапняних проваллях і стінах Гогемунди. А потім цвіли мої укохані ванілеві орхідеї, і ми покинули Тіроль.
Але ввесь час було ясно, тепло й прегарно. Тяжко було відрізнити, чи це весна, чи літо, чи може така дивна зима. Бо ж сніг падав ще й тоді, коли відцвіли овочеві сади, а на вершках лежав навіть тоді, як ми від’їздили: з початком липня.
І я під час моїх самітніх мандрівок припадала на берегах альпійських лук закохана в шафірові келихи безстеблої генціяни, в золото тролліюса, рожевий кольор і ніжність первенця і альпійську стокротку на високому волохатому стеблі. Тоді я находила хвилини спокою й блаженства. Рослини, що завжди були моїми наймилішими подругами, були в Тельфсі моїми найдорожчими товаришками, моєю потіхою й розрадою. На луках Лєген я обожала свічурник, в Гогемундиному прудкому потоці я тижнями, день у день, чекала, щоб розцвіли ванілеві орхідеї, а потім кохалась у їхньому бордовому фіолеті й прекрасних пахощах, в їхньому ніжному й елегантному стеблі. Серед бердулянових гаїв я западала в чар забуття. Єдині щасливі хвилини моїх пустих і давлячих днів у Тельфсі.