Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
Шлагбаума вже не було видно.
Мені раптом пригадалися два круті віражі — вони постали в пам'яті, ніби два кадри на екрані, спершу один, потім другий. Особливо той другий різкий поворот убік. Добре, що Ян не розгубився й так блискавично крутонув — саме це й урятувало нас.
Але той оглушливий брязкіт заліза, який до смерті перелякав мене, — що ж то було? Та ось і розгадка: за кілька метрів од мене Ян, нахилившись над дорогою і лаючись, наче биндюжник, підбирав щось на землі! То був мій понівечений велосипед: від карколомних поворотів машини він вилетів за борт…
— Проклятущий паскудний драндулет! Не міг уже залишитись там, де його поклали! — лаявся Ян.
Я мимоволі всміхнулася. Чоловік у гніві часом так скидається на малу дитину! І логіки тоді в нього не більше, як у дитини, і стільки непотрібної досади, люті, й бажання зірвати злість на ні в чому не винних речах.
Останній наш ривок, видно, був надто сильний для мого «драндулета»: переднє колесо було вивернуте й геть погнуте.
— Цього ще бракувало! — упівголоса мовив Ян. В цю мить ми почули чиїсь квапливі кроки на дорозі. За хвилину до нас підійшов захеканий залізничний сторож.
— Ви тут? Живі й неушкоджені? Вам нічого не сталося?
Ян зиркнув на нього самовпевнено і трохи насмішкувато.
— Аякже, ви ж бачите! А могло б бути, що ви й трупів наших не знайшли на дорозі, га?
— Правду кажучи, поїзд прибув на добру хвилину раніше. Це дуже рідко трапляється! А тут ще й дорога має крутий поворот, і його не помітиш здалеку… Ну й нагнали ж ви на мене страху! — закінчив він, прощаючись.
Ян дивився, як він віддаляється. Ми обоє мовчали. Я звела очі на мого супутника: він був страшенно блідий. Видно, теж неабияк перелякався, тільки намагався не дати це взнаки.
Він підхопив мій велосипед, щоб закинути його в кузов.
— Яне, — боязко мовила я, — та не клопочись ти цим велосипедом, покинь його. Запевняю тебе, це пусте.
— Ні, не пусте. А втім, ти не турбуйся, я його тобі відремонтую. Неодмінно!
Голос його був усе ще сердитий, роздратований. Я з сумом подумала, що зараз мені краще промовчати…
І от уже Удісгнель лишився далеко позаду. Ми їхали тепер широкою магістраллю Девре, та замість того, щоб рушити на Фовемберг, Ян завернув ліворуч, у напрямі долини Курс, Енксен та Наранті, крайніх сіл Булонського департаменту.
Яку ж втіху чи заспокоєння знаходив він у тому, щоб мчати отак у нічній темряві занедбаними вибоїстими дорогами, сидячи поруч із мовчазною сусідкою? Незабаром я зрозуміла це…
Ось Ян дістав з кишені пачку сигарет, труснув її, потім узяв губами сигарету і почав шукати сірники.
— А тепер, — нарешті, промовив він, і я помітила, як здригається в такт його словам сигарета, — тепер ти поясниш мені, що ж сталося тої ночі у дворі мукомельні.
Я мовчала. Він дивився на мене суворо й вимогливо.
— Може, ти думаєш, що тобі вдасться відкараскатись од відповіді? Овва, я не такий дурник, — не вийде!
Вогник його сигарети ледь освітлював кабіну неяскравим світлом, затишним і теплим. Мені в ту хвилину хотілося тільки спокою та миру. Я відчувала страшенну втому, і тому вирішила зробити те, що раніше зневажала всією душею: почала вдавати з себе вередливу дівчинку.
— Яне, благаю тебе, зглянься, я надто стомилася, щоб розмовляти зараз!
— Ач яка!
— Чи, може, ти гадаєш, що з тобою було сьогодні легко і приємно? А тут ще той шлагбаум!
— А я мав тебе за таку собі одчайдушно-безстрашну дівчину! Ні, таки справді, усі ви однаковісінькі. Виходить, ти злякалася? Не було чого! Це просто смішно.
Сльози враз навернулися мені на очі, я не могла їх стримати. Зрештою, це було вже занадто несправедливо!
Ян кинув на мене пильний погляд і похилив голову, мовби засоромившись, потім знову скоса зиркнув на мене. Побачивши мої волого-блискучі очі, мабуть, зрозумів усе… Безперечно, він відчув при тому легкі докори сумління, бо промовив уже значно лагідніше, майже благально:
— Не треба плакати, Фанні… Здається, в тебе немає носовичка. Хочеш, я дам тобі свій?
— Дякую, не треба, — сухо мовила я. — Може, я й боягузка, й істеричка, але в мене немає звички скиглити.
Ах! Ця комедія з вередливою дівчинкою між Яном і мною не могла тривати довго!
— А тим паче перед хлопцем! — вела я далі, опускаючи голову. — Я ж знаю: ніщо їх так не дратує, як це.
Я відчула, що Ян усміхається в темряві.
— Маленька гордовита кізочка… — пробурмотів він стиха.
І як тільки я почула ці ласкаві слова довготелесого хлопця, хвиля ніжності хлюпнула в моє серце. Досить було цього простого вияву дружньої приязні, щоб я знову відчула до нього всю свою колишню прихильність, може, трохи грубувату, але позбавлену будь-якого кокетства й хитрощів. Ян, певно, теж відчув це і одразу скористався з того: