Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Яне, а знаєш, я мала розмову про тебе минулого понеділка.

— Про мене?

— Так… З твоєю матір'ю. З твоєю названою матір'ю. Вона запросила мене до кав'ярні, і ми просиділи там більш як годину.

— Моя мати?..

Ми підходили вже до машини, і тут Ян, узявшись рукою за ручку дверцят, зненацька спинився й повернув до мене схвильоване обличчя.

— Моя мати?.. — повторив він. Потім нараз спалахнув і розлючено вигукнув: — Що їй треба було від тебе? Хай йому біс, що ж вона могла тобі розповісти?

Я стиснула голову руками, неначе захищаючись від удару.

— Це важко сказати двома словами… Дай мені подумати.

Здавалося, Ян трохи заспокоївся.

— Подумай, — сказав, запускаючи мотор. Певно, він гадав, що я не відкручусь, і вирішив трохи почекати. Та коли ми доїхали до околиці міста й змушені були спинитися, бо з заводів саме повалив робочий люд, Ян знову почав нетерпеливитись:

— То як, ти вже надумалась?

Бувають у житті страшні хвилини, коли слова всупереч вашій волі злітають з уст, — різкі, жорстокі слова, про які ви шкодуєте одразу, як тільки вимовили їх, — слова, що безнадійно псують делікатні людські стосунки і роблять злагоду неможливою.

— Ну, гаразд, — почала я, — скажу… Знаєш, Яне, ти не повинен бути такий жорстокий з нею… Вона ж усе робила для тебе, ще коли ти був маленький. Вона прийняла тебе за сина, виховала, дала тобі щасливе дитинство, так мені здається… І тільки заради тебе вона й досі працює. Вона палко любить тебе. А ти забув усе! Ти покинув її, за кілька годин перекресливши все, наче ти й не знав її доти. А вона страшенно страждає від того, невже ти цього не бачиш?

Нараз я здригнулася. Ян несамовито вдарив обома руками по керму — так, наче гнівно стукнув кулаком по столу. Машина різко крутонула вбік. Та Ян, здавалося, й не помітив цього.

— Сто чортів, Фанні! Я ж не прошу в тебе порад! Повтори мені, що вона тобі казала, от і все! Чи, може, ти гадаєш, що це не має для мене ніякого значення?

Він здавався дуже розгніваним. І раптом мене пойняв страх. Я подумала про жінок нашого села, котрі, щоб захистити й зберегти мир і злагоду своїх домашніх вогнищ, ціле життя змушені коритися брутальності й несправедливості «свого старого». І я теж, уперше в житті, відчула страх перед цим ніби незнайомим мені чоловіком, товаришем моїх юнацьких років, в котрому, як я оце відчула, назрів, піднявся з глибини душі і вибухнув з великою силою бунт, протест, заговорила принижена гордість і нічим не виправдана лють. Справді, він не потребував порад. А тим паче порад якогось дівчиська-недоростка… У свої двадцять років він був уже мужчина, доросла людина. А я — всього лиш «смирне ягня»!

— Вона сказала… — пробурмотіла я покірно, — вона сказала мені, що знайшла тебе в канаві, після нальоту, в сороковому році. Твої батьки загинули! Якщо вірити їхнім документам, вони були іноземні музиканти.