Сповідь афериста Фелікса Круля

- Le marquis de Venosta. Attention![138]

Веноста, за віком мій ровесник, і зі мною тримався цілком невимушено, я б навіть сказав — майже подружньому. Я з задоволенням дивився, як він вільно й весело проходив залою, підсував йому стільця, якщо Махачек не встиг цього зробити особисто, й з відтінком шанобливости відповідав на питання про те, як я поживаю:

- Et vous, monsieur le marquis?[139]

- Comme ci, comme ca.[140] Ну як, вдасться мені сьогодні у вас пристойно пообідати?

- Comme ci, comme ca, іншими словами, чудово, зовсім як у вашому випадку, monsieur le marquis.

- Farceur![141] — сміявся він. — Що ви знаєте про «мій випадок»?

Красивим його годі було назвати: у нього була елеґантна постава, витончені руки, дуже густі каштанові кучері, але при цьому занадто пухкі, по-дитячому рум'яні щоки й над ними лукаві оченята, які мені дуже подобалися тим, що своєю відвертою веселістю зводили нанівець його спроби, однак не настільки вже й часті, здаватися меланхолійним.

- Вам легко так говорити, бо ви нічого про мене не знаєте, mon cher Armand! Ви, як видається, народжені для вашого ремесла й тому щасливі, а я от дуже сумніваюся, чи вистачить у мене таланту для мого.

Він був художником, навчався в Академії образотворчих мистецтв і малював оголену натуру в ательє свого професора. Все це й багато іншого я довідався з коротких, уривчастих бесід, що почалися з його розпитувань про те, хто я і як сюди потрапив; відбувалися ці розмови в той час, як я подавав на стіл, накладав печеню або змінював тарілки. Розпитування його свідчили про те, що він не вважав мене за пройдисвіта, і я охоче відповідав на них, замовчуючи, звичайно, окремі подробиці, які могли б послабити сприятливе враження. Він обмінювався зі мною цими уривчастими фразами то німецькою, то французькою. Німецьку він знав добре, бо його мати — «ma pauvre mere»[142] — походила із шляхетної німецької родини. Він жив у Люксембурзі, де його батьки — «mes pauvres parents»[143] — неподалік від столиці володіли родинним замком XVII століття, що потопав у зелені парку. Цей замок, за його словами, виглядав точнісінько як англійські castles,[144] що були зображені на тарілках, одну з яких з двома шматками печені та морозивом «крижана бомба» я щойно ставив перед ним. Його батько, камерґер великого герцоґа «й таке інше, й таке інше», був окрім усього, що, мабуть, було найістотніше, великим сталепромисловцем, а отже, «багатий нівроку», як то з недбалим жестом, який промовляв: «Чи могло бути інакше? Ну, звичайно ж, «багатий нівроку», — додавав його син і спадкоємець. Наче про це не можна було здогадатися з його способу життя або за масивним золотим браслетом під манжетою з коштовними запонками та перлинами на манишці!

Батьків він називав «mes pauvres parents» не тільки за сентиментальною звичкою, але частково також зі співчуття до їхнього нещастя мати настільки нікчемного сина. Він, власне, мав вивчати юриспруденцію в Сорбонні, але кинув це нудне заняття і з дозволу, виблаганого у засмучених мешканців люксембурзького замку, зайнявся витонченими мистецтвами, — і це при майже повній зневірі у своїй придатності до мистецького покликання. З його слів випливало, що він, все-таки не без певного самовдоволення, й справді дивиться на себе як на розбещеного синкa-невдаху, який завдає чимало горя батькам. Неспроможний й на дещицю щось тут змінити, він аж ніяк не оскаржував їхніх думок про себе як про гульвісу й представника артистичної богеми, що поступово декласується. Щодо останнього пункту, то, як незабаром з'ясувалося, він тут натякав не тільки на свій живопис, яким займався абияк, але й на одну сумнівну любовну історію.

Час від часу маркіз приходив обідати не один. У таких випадках він замовляв Махачеку більший столик і вимагав, щоб той з особливою ретельністю прикрасив його квітами, й о сьомій годині був у товаристві гарненької особи; я не міг не схвалити його смаку, хоча це й був смак до «beaute de diable»,[145] до скороминущої принади. У ті дні, у розквіт юности, Заза — так він її називав — здавалася найчарівнішим створінням у світі: парижанка за народженням, тип гризетки, але ошляхетнений вечірніми туалетами від найкращого кравця — білими або кольоровими, які, звісно, замовляв їй маркіз, і рідкісними старовинними коштовностями, теж, звичайно, його подарунками, струнка, проте аж ніяк не худа брюнетка з прекрасними, завжди оголеними руками й оригінальною, пишно збитою зачіскою, яку вона іноді прикривала чимось на кшталт тюрбана зі срібними тороками з боків і чіпкою дрібних перинок над чолом; до того ж у неї були лукаві очі, кирпатий носик і чарівний балакучий ротик.

Обслуговувати цю парочку було справжнім задоволенням: так мило й весело базікали вони за пляшкою шампанського, яка з приходом Зази заміняла півпляшки бордо, що його пив Веноста на самоті. Було абсолютно очевидно, — та й не дивно, — що він до самозабуття і з повною байдужістю до всього на світі закоханий у неї, зачарований від споглядання її апетитного декольте, від її балаканини, від кокетства її чорних очей. І вона, певна річ, прихильно приймала його любов, відповідала на неї з радістю, всіма способами намагалася її розпалити, бо це був щасливий жереб, який випав на її долю, привід до мрій про блискуче майбутнє. Я величав її «madame», але на четвертий чи п'ятий раз наважився сказати «madame la marquise», чим досяг великого ефекту. Вона зашарілася від радісного переляку й кинула на свого коханого запитливо ніжний погляд, який увібрали в себе його веселі очі, й не без ніяковости втупилися в тарілку.