Сповідь афериста Фелікса Круля

- У такому разі я прийму вашу пораду, — сказав він, але не взяв у мене з рук ні тої, ні тої скриньки, хоча і не відривав від них погляду.

- Армане, — тихо промовив він, так тихо, що оркестр майже заглушив його голос.

- Мілорде?

Він назвав моє інше ім'я:

- Феліксе?

- Що бажаєте мілорде? — з усмішкою відповідав я.

- Чи не хотіли б ви, — долинуло до мене, хоча він продовжував дивитися на сиґари, — змінити вашу нинішню посаду на посаду камердинера?

Ось воно що!

- Тобто як, мілорде? — відгукнувся я, вдаючи, ніби не розумію.

Він вважав за краще почути: «У кого?» — і, злегка пересмикнувши плечима, відповів:

- У мене. Все дуже просто. Ви поїдете зі мною в Абердин, у замок Нектанголл. Скинете цю ліврею й одягнетесь в елеґантний цивільний костюм, що відрізнятиме вас від інших слуг. У замку багато різної челяді; ваші обов'язки зведуться лише до обслуговування моєї особи. Ви завжди будете при мені — в замку і в моєму літньому будинку. Платня ваша, — додав він, — разів у два чи три перевищить те, що ви отримуєте тут.

Я мовчав, і він жодним поглядом не квапив моєї відповіди. Навіть узяв у мене з рук обидві скриньки й почав порівнювати той і той ґатунок.

- Про це треба серйозно подумати, мілорде, — нарешті пробурмотів я. — Чи варто говорити, що ваша пропозиція — велика честь. Але все це так несподівано. Я попрошу собі трохи часу на роздуми.

- Для роздумів, — відповів він, — у вас мало часу. Сьогодні п'ятниця, я їду в понеділок, Поїдьмо зі мною! Я цього хочу.

Він узяв одну з рекомендованих мною сиґар, оглянув її, повільно повертаючи між пальців, і підніс до носа. Жодна людина не могла б здогадатися, що він при цьому сказав, а він сказав:

- Це бажання самотнього серця.

У кого вистачить жорстокости поставити мені за провину моє сум'яття? І все-таки я вже знав, що не наважуся пуститися цією бічною стежкою.

- Мілорде, — пробурмотів я, — даю слово, що зумію сумлінно використати час, наданий мені на роздуми. — І поквапився піти.

«Він палить, — подумав я, — гарну сиґару й запиває її кавою. Вищою мірою затишне заняття, а затишок — все таки мала форма щастя. Часом доводиться вдовольнятися саме нею».

У цієї думки було приховане бажання прийти йому на допомогу, й собі теж. Але тепер саме настали важкі дні, тому що після кожного сніданку, обіду, вечері, навіть чаю, лорд підводив на мене погляд і питав: «Отже?» Тоді як я або опускав очі додолу й втягував голову в плечі, наче на мене навалювався важкий тягар, або вдумливо відповідав:

- Я ще не ухвалив до остаточного рішення.

Його гарний рот скривила гірка посмішка. Але навіть якби хвороблива сестра лорда не переймалася нічим, окрім його щастя, то чи подумав він про ту жалюгідну роль, яку мені довелося б відігравити серед численних слуг, згаданих ним, і навіть серед гельського населення його рідних гір? «Обсипати насмішками будуть не вибагливого вельможу, — казав я собі, — а іграшку його забаганки». І, співчуваю чи йому в глибині душі, я водночас подумки звинувачував його в егоїзмі. І до всього цього мені треба було ще постійно дбати про тамування неприборканого прагнення Елінор Твентімен до усамітненої зустріч для «слова й діла».

У неділю під час обіду в залі пили багато шампанського. Лорд, правда, до нього не торкався, але на іншому краю, в Твентіменів, корки раз по раз стріляли в стелю, і я щоразу думав, як це погано для Елінор. Незабаром моїм побоюванням судилося справдитися.

Після обіду я, за звичаєм, подавав каву в нижньому кафе, з якого засклені двері, запнуті зеленими шовковими фіранками, вели до приміщення бібліотеки, де стояли шкіряні крісла й довгий стіл посередині. Ця кімната найчастіше пустувала, тільки іноді вранці там сиділо декілька людей, занурених у читання свіжих газет. Газети не дозволялося виносити з читальні, але хтось прихопив із собою до зали «Журналь де Деба» й, ідучи, залишив газету на стільці, біля свого столика. З любови до порядку я акуратно обгорнув її навколо палиці, щоб не зім’ялася й поніс у порожню читальню. Не встиг я покласти її на довгий стіл, як у дверях з’явилася Елінор, усім своїм виглядом показуючи, що кілька келихів «Моет-е-Шандон»[131] її доконали. Вона рішуче попрямувала до мене, тремтячи як у лихоманці, обвила руками мою шию й залепетала:

- Armand, I love you so desperately and helplessly, I dont know what to do, I am so deeply, so utterly in love with you that I am lost, lost, lost… Say, tell me, do you love me a little bit, too?[132]