До зір крізь терня, або хочу бути редактором
- Автор: Караванський Святослав Йосипович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: БаК
- ISBN: 966-7065-81-2
- Жанр: Лингвистика
Электронная книга - «До зір крізь терня, або хочу бути редактором». Краткое содержание книги:
Кожна мова має свої усталені звороти, які її характеризують. Українці кажуть: “Нема ради. Такі вимоги”. А носії койне мавпують єдину мову, яку знають: “Нічого не поробиш. Такі вимоги…”
Не думаю, що треба роз’яснювати цей хрестоматійний приклад російсько-українського мовного співжиття, який повторювано чи не на всіх кафедрах мови. На жаль, декому ще й досі помилки кидаються в очі.
На назву “Крихітка Цахес” видавництвом застережено всі права. Тобто права на мавпування. Бо в українському побуті малих дітей не звуть крихітками чи крихтами, як ведеться у росіян. У нас на мале дитя можуть сказати манюня, або мацюпуля, або маля, або (про хлопця) малюк, як перекладач і переклав. Аж його переробили. А чому не сказати просто: “Малий Цахес”, як у І. Франка “Малий Мирон”? Це ж ближче до дитячого світосприйняття. А крихітки дитина в українській сім’ї не почує. Переклад має бути не буквальний, а дохідливий.
Словники й норми, привчили нас до ідіоми з’їхати з глузду, достосувавши її до північного сойти с ума. У знавців бракувало розуміння, що на те, що в одній мові треба кількох слів, інша мова може передати і передає одним словом, хоч може й кількома. Приклад: кровельное железо – бляха. Так само в нашому побуті слово здуріти вживано куди частіше, ніж з’їхати з глузду. Прикладів – вагон!
…здурів парубок, закохався” (Г. Барвінок). Чи ж із’їхав з глузду краще?
“Неначе люди подуріли…” (Т. Шевченко). Знавці б написали поз’їжджали з глузду.
“Хіба я здурів…” (І. Нечуй-Левицький). По-мавповченому: “Хіба я з’їхав з глузду…”.
“…заходи… планують там. Подивимось. Новий рік… недалеко”. Якою мовою це написано? Коли треба сказати “час покаже”, ми кажемо: Побачимо. “Що було – бачили, що буде – побачимо”. Це вимога нашої ритмомелодики, дарма що у Москві в цьому разі кажуть: посмотрим – подивимось. І цей факт словники таки фіксують. РУС АН УССР у гнізді посмотреть пише: посмотрим! – побачимо!. То чого ж Ви вчите студентів, панове професорове: української мови чи цяпляпного койне? Чи не тому такі жнива, що ви не мови (чого) вчите, а мові (чому)? І не кивайте на Шевченка. Шевченко – людина, – міг помилятись і таки помилявся.
У XXI столітті швидкість, стислість, ощадливість, як у вождя всіх народів – кадри вирішують, коли не все, то багато чого. Воно і в мові треба бути стислим, коротким, лаконічним, щоб вивільняти наші мозкові клітини від баласту. Короткі слова й форми витискають довжелезних мастодонтів з лексики. Правда, не в модерній українській. Тут, ніби змовилися з Московським Патріярхатом, який під носом у СБУ торочить про невгодні Богу мови. Тут що довше слово, то більше йому раді. Наше щоб скорочувати нема куди – один склад. Аж ми його розтягаємо і вживаємо аби. Нераз (не раз) і собі коротюще слово, то ми воліємо казати неодноразово або багаторазово – шість складів, щоб було, як неоднократно чи многократно. І маємо ж освіту куди твоє діло. Тільки XII вік “приволікає” нас, як той каже, невідворотньо, а XXI – “відволікає”. Є слово розповсюдження – он яке довге – аж п’ять складів, ще й оброслих приголосними. А є й синонім довгуна: поширення – коротше на один склад і не обросле приголосними. То ми вживаємо довше. Чому? Щоб ближче до распространения, яке одне й сидить у вченій голові. Недурно ж регіонали римують: “Украинец и белорус – пожалуйте в русский Союз!”.
Сміх – сміхом, а довгунів з нашої мови треба виполювати. Бо ж прикметник від розповсюджувати ще довший – розповсюджувальний. Це слово не для XXI віку. І тут треба бути і винахідливим і рішучим. Я б і поширення скоротив на ширення. Приклад з газети: “…ринок… стає… місцем розповсюдження… книжок”. А що, як сказати: “…ринок… стає… місцем ширення… книжок”. Чи буде незрозуміло?
То скільки мов знають сучасники: дві чи одну? Прикладів на те, що одну, на воловій шкурі не спишеш. Сюди ж додаймо й такі перли, як відслідковувати, отримувати можливість або насолоду (коли і те і те можна просто мати), позаурочний час, (коли простіше вільний час). Чому нас тягне на протокольний стиль? Чи ж ми так і вдома говоримо, серед своїх: “Відслідкуймо в позаурочнии час, як нам отримати можливість для розповсюдження книжок”, або “Чи Ви знайомі з нею намацально?”. Говоримо так? Тоді краще нічого не пишім!