Після війни. Історія Європи від 1945 року

Уперше я вирішив написати цю книжку, коли робив пересадку на Вестбангофі, головній кінцевій станції віденської залізниці. То був грудень 1989 року, сприятливий час. Я щойно повернувся з Праги, де драматурги та історики Громадянського форуму Вацлава Гавела саме зносили комуністичну поліцейську державу та викидали сорок років «утіленого соціалізму» на смітник історії. За кілька тижнів до того було несподівано зруйновано Берлінський мур. І в Угорщині, і в Польщі всі переймалися непростим питанням про те, що ж робити після комунізму: старий, ще кілька місяців тому всемогутній режим ішов у небуття. Комуністична партія Литви щойно проголосила свою незалежність від Радянського Союзу. У таксі, дорогою до вокзалу, австрійське радіо передавало перші репортажі про повстання проти кланової диктатури Ніколае Чаушеску в Румунії. Політичний землетрус трощив застиглу топографію повоєнної Європи.

Доба завершилася. Народилася нова Європа: це було ясно всім. Але в міру того як старий режим відходив у минуле, багато вкорінених поглядів підлягали переоцінці. Те, що колись вважали постійним і навіть неминучим, почало здаватися цілком тимчасовим. Протистояння в час «холодної війни», розрив між Сходом і Заходом, змагання між «комунізмом» і «капіталізмом», окремі й не сполучені між собою історії благополучної Західної Європи та сателітів Радянського Союзу на Сході — усі ці розбіжності більше не можна було тлумачити як результат ідеологічної необхідності чи залізної політичної логіки. Вони були випадковими наслідками історії — і історія намагалася їх позбутися.

Майбутнє Європи поставало в геть іншому світлі — власне, як і її минуле. У часовій ретроспективі період із 1945 по 1989-й тепер здавався не світанком нової доби, а радше проміжним етапом: післявоєнні роки, винесені за дужки, незавершені справи конфлікту, який закінчився в 1945 році, але залишив по собі післямову, що тривала пів століття. Хоч би якого вигляду набула Європа у прийдешні роки, звична та впорядкована історія того, що трапилося в минулому, назавжди змінилася. Того морозного центральноєвропейського грудня мені здавалось очевидним, що історію повоєнної Європи треба переписати.

Час був сприятливим, місце — теж. Відень у 1989 році став палімпсестом заплутаних та переплетених варіантів минулого Європи. На початку ХХ століття Відень був Європою: плідним, модним та самооманливим центром культури й цивілізації на порозі апокаліпсису. Між війнами, перетворений зі славетної імперської метрополії на збіднілу та зіщулену столицю куцої держави-обрубка, Відень поволі втрачав блиск і зрештою опинився в ролі провінційної застави нацистської імперії, якій більшість її громадян радісно присягли на вірність.

Коли Німеччина зазнала поразки, Австрія опинилася в Західному таборі й була призначена на роль «першої жертви» Гітлера. Цей подвійно незаслужений щасливий збіг дозволив Відню обілити своє минуле. Зручно забувши про свою лояльність до нацистів, австрійська столиця — «західне» місто, оточене радянською «Східною» Європою, — набула нової ідентичності як острівець та взірець вільного світу. Для її колишніх підданих, застряглих у Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Румунії та Югославії, Відень був «Центральною Європою» — уявною спільнотою космополітичної коректності, яку впродовж століття європейці якось примудрилися загубити. У роки конання комунізму місту судилося стати чимсь на зразок станції перехоплення свободи, новим місцем зустрічей та прощань для східних європейців, що тікали на Захід, і для західняків, що будували мости на Схід.