Після війни. Історія Європи від 1945 року

Однак ніхто не може претендувати на те, щоб написати справді повну чи остаточну історію сучасної Європи. Я не здатен на це насамперед тому, що перебував занадто близько до подій. Я народився невдовзі після закінчення війни і став самовидцем більшої частини того, що описано в цій книжці. На своїй пам’яті я вивчав, спостерігав чи навіть був учасником більшості подій цієї історії в міру її поступу. Легше мені від цього чи складніше зрозуміти історію післявоєнної Європи, я не знаю. Але скажу напевне, що через це історику часом складно досягнути неупередженої відстороненості.

Власне, ця книжка і не претендує на таку олімпійську відстороненість. «Після війни» — це неприховано особисте тлумачення недавнього минулого Європи, яке, сподіваюся, не втрачає об’єктивності та справедливості. У цій книжці повно особистих суджень (останній вислів набув незаслужено негативної конотації). Деякі твердження можуть видатися суперечливими, а деякі, мабуть, пізніше будуть спростовані. Зрештою, хто з нас не помиляється? Хай там як, а всі вони — мій власний витвір, як і помилки, яких не можна уникнути в роботі такого обсягу й масштабу. Та якщо помилок усе ж таки виявиться менше чи принаймні деякі оцінки і висновки цієї книжки доведуть свою життєздатність, цим я значною мірою завдячуватиму багатьом науковцям і друзям, які допомагали мені у процесі моїх наукових пошуків і написання тексту.

Книжка такого штибу насамперед спирається на інші праці[1]. Класикою сучасної історіографії, з якої я черпав натхнення і яка слугувала мені взірцем для наслідування, були праці Еріка Гобсбаума «Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку, 1914–1991»[2], Джорджа Ліхтгайма «Європа у двадцятому столітті», «Історія Англії в 1914–1945 роках» Алана Тейлора та праця покійного Франсуа Фюре «Минуле однієї ілюзії»[3]. Ці книжки абсолютно різні в усьому, крім одного: як авторам, так і їхнім працям притаманна переконливість, яка спирається на ґрунтовну освіту та той різновид інтелектуальної самовпевненості, що рідко трапляється в їхніх послідовників. Спільною для них є також чіткість викладу, яку кожен історик має взяти собі за зразок.

Серед науковців, на чиїх працях з недавньої історії Європи я сам найбільше вчився, я мушу особливо відзначити Гарольда Джеймса, Марка Мацовера й Ендрю Моравчика і подякувати їм. Вплив їхніх праць буде очевидним на подальших сторінках. Я — як і кожен, хто досліджує сучасну Європу, — також особливо вдячний Алану Мілварду за його ґрунтовні та оригінальні праці з післявоєнної економіки.