Після війни. Історія Європи від 1945 року

По-друге, протягом подальших десятиліть ХХ століття відбувся занепад «великих наративів» європейської історії — великих історичних теорій ХІХ століття з властивими їм моделями прогресу та змін, революції та трансформації, які живили політичні проєкти та суспільні рухи, що й розірвали Європу на шматки в першій половині наступного століття. Цю історію також можна збагнути тільки з пан’європейської перспективи: згасання політичного запалу на Заході (за винятком маргіналізованої інтелектуальної меншості) супроводжувалося — із зовсім інших причин — втратою політичної віри та дискредитацією офіційного марксизму на Сході. У якийсь недовгий момент у 1980-х справді почало здаватися, що інтелектуальна правиця може відродити ще один проєкт ХІХ століття з демонтажу «суспільства» та відмовитись від державної політики заради ринку без обмежень та мінімалістичної держави; але цей порив минув. Після 1989 року в Європі не було всеохопного ідеологічного проєкту з правого чи лівого крила політичного спектра — за винятком обіцянки свободи, яка для більшості європейців уже стала реальністю.

По-третє, запізніло і значною мірою випадково на зміну колишнім амбіційним європейським ідеологіям минулого прийшла скромна «європейська модель». Народжена з еклектичного поєднання соціал-демократичного й християнсько-демократичного законодавства і крабоподібного інституційного розширення Європейської спільноти та її наступника Союзу, вона була специфічно «європейським» способом регулювання соціальної взаємодії і міждержавних відносин. Європейський підхід поширювався на все — від догляду за дітьми до міжнародного права — й означав дещо більше, ніж звичайні бюрократичні практики Європейського Союзу та його членів. На початку ХХІ століття він став провідною зіркою та прикладом для охочих приєднатися до нього, а також глобальним викликом для Сполучених Штатів та конкурентної привабливості «американського способу життя».

Це абсолютно неочікуване перетворення Європи з географічного поняття (до того ж вельми проблематичного) на рольову модель та магніт, однаково привабливий і для людей, і для країн, відбувалося повільно і поступово. Європа не була, за іронічним висловом Александра Хвата про розчарування політиків міжвоєнної Польщі, «приреченою на велич». Її появу в такій ролі точно ніхто не міг передбачити ні в обставинах 1945 року, ні навіть 1975-го. Ця нова Європа точно не була заздалегідь продуманим спільним проєктом: ніхто не збирався її створювати. Але коли після 1992 року з’ясувалося, що Європа таки посіла це нове місце в міжнародному порядку, її відносини, зокрема із США, постали в новому ракурсі — як для європейців, так і для американців.