Непрохані
- Автор: Смит Майкл Маршалл
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-97554-0-7
- Переводчик: Наталя Ференс
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Непрохані». Краткое содержание книги:
Фішер знизав плечима.
— Якби знаття! Може, ти ще покажеш себе у п’ятницю. Перемагати буває круто.
І тут на якусь мить мені стало небайдуже. Я подумав, що справді міг би перемогти — адже це востаннє. Фішер стояв на треці, ніби дослухаючись до відлуння кроків бігунів, які бігали ним колись.
— Вона все одно була тут тимчасово, — зненацька мовив я.
Спершу він ніби не почув, та потів повільно повернув голову в мій бік.
— Що ти кажеш?
— Я про Донну. Вона була якась… неприкаяна. Ніби позичила власне тіло.
Фішер нахмурився. Я провадив:
— Так наче… наче вона з самого народження знала, що нічого може не вийти, розумієш? Наче прийшла у цей світ з розумінням, що жити довго й щасливо — це важкий і тривалий процес і краще поставити на кін усе, що маєш, і тоді пан або пропав. Але замість червоного випало чорне, і тоді вона вирішила, що гру закінчено.
Я говорив без жодної підготовки і відчув гордість за свою промову. Сказане прозвучало дуже мудро, а у вісімнадцять років це велика справа.
Десь хвилину Фішер дивився собі під ноги, а потім ледь кивнув.
— Дякую.
Я теж кивнув йому, враз ніби онімівши, і повернувся до тренування. Напевно, я просто випендрювався, намагаючись вразити Ґері Фішера зразка восьмимісячної давності. Хай там що, руку я випростав надто швидко, свіжий поріз на пальці відкрився наново, і списа я недокинув.
Потім був випускний, а за ним — інший світ. Як і решта випускників, я був надто захоплений святкуванням початку дорослого життя і не дуже переймався долею людей, яких ледве знав. Іспити, вечірки, бал — останні дні нашого дитинства промайнули так швидко! Бам — і ось він, реальний світ, такий собі супер-іспит, до якого ти зовсім не готувався. Мені й досі інколи здається, що цей предмет я так і не опанував. Протягом літа я, здається, нічого не чув про Фішера, а потім почався коледж. Далі рік чи два я ще іноді згадував про нього, але врешті-решт його образ витерся з моєї пам’яті разом з іншими непотрібними спогадами.
Тож я був зовсім не готовий до того, що побачу його знову, що через двадцять років він з’явиться біля моїх дверей і почне розмову так, ніби ми бачилися вчора.
Я сидів за столом і буцімто працював, хоча навіть побіжний погляд показав би, що «робота» полягала головним чином у спогляданні пейзажу за вікном і зовсім трохи — у позирках на монітор. У будинку панувала надзвичайна тиша, і раптовий дзвінок телефону змусив мене аж підскочити.
Я підняв слухавку, трохи здивований тим, що Емі вирішила подзвонити на домашній, а не на мобільник. Дзвінок від дружини означав законну перерву в роботі. Потім я зварю собі ще кави, випалю цигарку на веранді, знайду інші способи вбити час, і зрештою прийде новий день.
— Привіт, люба, — сказав я. — Як там твої корпоративні війни?
— Я говорю з Джеком? Це Джек Вейлен?
Чоловічий голос.
— Так, — я сів прямо і насторожився. — Хто це?
— Не дивуйся, друже. Це Ґері Фішер.
Я зразу впізнав ім’я, проте не зразу витяг із глибини років образ людини, якій воно належало. Згадувати людей — ніби їхати вулицею, по якій давно не їздив. Не дуже знаєш, що там далі.
— Ти на лінії?
— Так, — відповів я, — я тут. Просто не чекав тебе почути. Це справді ти? Ґері Фішер?
Чоловік на тому кінці засміявся:
— Мене дійсно звати Ґері Фішер. Я не став би про таке брехати.
— Це було б дивно, — погодився я. Замість його номера на дисплеї були знаки питання. — Де ти взяв мій номер?
— Від знайомого в Лос-Анджелесі. Я пробував дзвонити вчора ввечері.
І справді було кілька пропущених дзвінків з невідомого номера.
— Пригадую, так. Ти не лишив повідомлення.
— Я подумав, що якось дико таким чином поновлювати знайомство через двадцять з гаком років.
— Трохи є,— погодився я. І гадки не мав, про що можна говорити з Фішером — хіба що про зустріч однокласників, але навряд чи він телефонував заради цього. — Чим можу тобі допомогти, Ґері?
— Можливо, це я можу допомогти тобі. Чи ми допоможемо один одному. Слухай, де саме ти зараз живеш? Я в Сієтлі проїздом, хотів би зустрітися, поговорити про старі добрі часи.
— Містечко називається Бірч-Кросинг. Десь півтори години їзди від моря вглиб суходолу. Але моя дружина забрала машину.
Емі стверджувала, що як зібрати в одній кімнаті компанію заскнілих соціофобів, вони оберуть мене за ватажка. Думаю, так і є. З часу публікації моєї книжки кілька персонажів з минулого вийшли зі мною на зв’язок, але таких стародавніх знайомих, як Фішер, серед них не було. Правду кажучи, я не відповідав на всі ті електронні листи, переслані видавцем. Так, ми з вами колись були знайомі, але тепер що вам потрібно, люди?