Непрохані

Принаймні для більшості з нас.

За два дні Донну знайшли вдома у ванній кімнаті. Її вени були порізані акуратно й рішуче, єдиним чітким рухом. З розмов дорослих я дізнався, що вона пішла швидко і майже безболісно — якщо не брати до уваги спроби прискорити процес, встромивши манікюрні ножиці у праве око, ніби той півмісяць шраму завжди віщував щось зловісне. На підлозі знайшли рукописного листа до Ґері Фішера; від води, що виплеснулася з ванни, літери трохи попливли. Купа людей божилася, що бачили того листа чи принаймні його ксерокопію, чи бодай розмовляли з тими, хто бачив. Та наскільки мені було відомо, всі вони брехали.

Новина розлетілася швидко, були зроблені належні жести, хтось поплакав, хтось помолився, та я не думаю, що бодай когось та історія справді вразила. Знаю, звучить черство, але це правда: Донну вважали прибацаною.

Дивна дівчина померла недолугою смертю. Кінець історії.

Втім, знову лише для більшості з нас. Ґері Фішер відреагував по-іншому — і це була найдивніша річ, яку я на той момент бачив у житті. Тоді все мало присмак новизни, бо життя лише починалося. Хлопець, який зробив бодай щось віддалено круте, ставав місцевим Клінтом Іствудом. Минулорічна вечірка отримувала статус легендарної й давала людям прізвиська, які чіплялися на роки. Спортивні досягнення видавалися подвигами античних героїв.

У понеділок після Донниного самогубства Ґері Фішер пішов з команди — з усіх своїх команд. Пішов, незважаючи на наїзди тренерів. У наші толерантні часи за такий «дауншифтинг», звісно, можуть і по голівці погладити, але то були вісімдесяті й містечко мого дитинства з власною специфікою. Альфа-тінейджер-який-усе-покинув — це було аж занадто, навіть якось моторошно. Тепер уже Фішер просто блукав між бібліотекою й класними кімнатами, ніби зайнявши Доннине місце. І вчився. Вчився як проклятий. Його оцінки помітно покращилися за лічені місяці. З трійок — деякі з яких йому ставили винятково зглянувшись на спортивні досягнення — Фішер видерся у стабільні четвірки і п’ятірки. Може, батьки наймали йому репетитора, але я сумніваюся у цьому. Він просто сам хотів увійти в іншу колію, стати іншою людиною. Всі почали триматися від нього подалі — ніби боялися, що це божевілля заразне.