П'ять четвертинок апельсина
- Автор: Харрис Джоанн
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-6844-9
- Переводчик: Дар'я Москвітіна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «П'ять четвертинок апельсина». Краткое содержание книги:
Тут вона була людським осудовиськом. Про ту історію навіть видали книжку. Точніше брошуру. П’ятдесят сторінок, декілька фотографій. На одній – меморіал, на іншій – церква Святого Бенедикта, широким планом фатальна західна стіна. І побіжна згадка про нас трьох, навіть без імен. Я за це вдячна. Розмите збільшене фото моєї матері: вона тут з таким туго стягнутим волоссям, що очі здаються вузькими, наче в китайця, а рот зібганий у тоненьку смужечку осуду. Офіційне фото мого батька те саме, з альбому: він тут аж занадто молодий, гвинтівку недбало закинув на плече, широко всміхається. Потім, майже наприкінці, фото, від якого мені перехопило подих, наче рибі з гачком у роті. Чотири молодики в німецькій уніформі: троє обійнялися, а четвертий стоїть трохи збоку, самовпевнено, із саксофоном у руках… Інші також тримають інструменти – трубу, військовий бара бан, кларнет. І хоч їхні імена не підписані, я знаю кожного. Військовий ансамбль села Ле-Лавез, приблизно 1942 р. Крайній справа – Томас Лейбніц.
Я довго думала про те, як їм вдалося розкопати стільки подробиць. Де вони взяли фотографію матері? Наскільки мені було відомо, не існувало жодного її знімка. Навіть я бачила лиш один – старе весільне фото, заховане на дні нижньої шухляди комода в спальні. На ньому пара стоїть на сходах церкви Святого Бенедикта: він – у крисатому капелюсі, а вона – з розпущеним волоссям і квіткою, заткнутою за вухо… Зовсім інша жінка, вона вимушено й ніяково всміхається в камеру, а чоловік обіймає її за плечі. Я розуміла: якби мати дізналася, що я бачила цей знімок, вона б розсердилась і заховала його в інше місце, тремтячи він невідомого їй самій занепокоєння.
А от на фотографії в книжці вона більше схожа на ту жінку, котру, як мені здавалося, я знала, хоча насправді не знала ніколи – жорстку й завжди готову вибухнути люттю… Потім, розглядаючи фотографію автора на форзаці, я збагнула, звідки взялась інформація. Лора Дессанж, гастрожурналістка й ресторанна критикиня, коротке руде волосся й відпрацьована усмішка. Дружина Янніка. Невістка Кассі. Бідолашний дурник Кассі. Бідолашний Кассі, засліплений гордощами за успішного сина. Підставляти нас під удар – заради чого? Чи він сам зрештою повірив у свої вигадки?
Щоб ви розуміли, окупацію ми сприймали зовсім інакше, ніж містяни. Відтоді Ле-Лавез практично не змінився. Подивіться на нього нині: кілька вулиць, деякі з них —
і досі лише брудні дороги, що розходяться від головних перехресть. Там ось, позаду – церква, а там – пам’ятник на площі Мучеників, сквер і фонтан за ним, потім на вулиці Мартіна і Жана-Марі Дюпре – поштове відділення, м’ясна крамниця Петі, кафе «Погана репутація», бар-тютюн, на сходах якого, поряд із підставкою, повною листівок із зображенням військового меморіалу, сидить у кріслі-гойдалці старий Брассо. Навпроти розташовані крамничка «Квіти – Ритуальні послуги» (похорон і поминки, завжди пристойні ціни для мешканців Ле-Лавеза), жовта поштова скринька й універмаг – досі у володінні сім’ї Трюріан, на щастя, тільки нещодавно повернувся молодший онук.
За головною вулицею бринить Луара, темна й тиха, як змія на сонечку, і широка, як пшеничне поле. Її поверхню перерізають островки й перемілі, що здаються туристам, які під’їжджають з боку Анже, такими ж міцними, як і дорога під колесами їхніх авто. Звичайно, усе зовсім навпаки. Мандрівні острівки постійно пересуваються. Під поштовхом бистрих темних вод вони занурюються і виринають, ніби повільні жовті кити, залишаючи в кільватері маленькі коловертні. Із човна вони здаються безпечними, але для плавця становлять смертельну небезпеку: зворотний прибійний потік безжально тягне під спокійну воду, затягує необережного, щоб там тихенько, непомітно поглинути… У старій Луарі досі водиться риба. Лині, щуки та вугрі розрослися до гігантських розмірів на каналізаційних відходах і всілякій гнилизні з верхоріччя. Мало не щодня тут побачиш човни, хоча рибалки викидають за борт половину того, що впіймають.
Біля старої греблі стоїть сарайчик Поля Ур’я, де він гендлює рибальською снастю та блешнями, буквально на відстані плювка від того місця, де ми з Кассі раніше рибалили, а Жаннет Ґодін вкусила водяна змія. Біля ніг Поля лежить його старий пес, жахливо схожий на того брунатного дворнягу, що всюди таскався за ним у минулі часи, а сам Поль теліпає у воді шматком мотузки, ніби сподіваючись щось там упіймати.