Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
Селянин нишком осміхнувся: неважко було розгадати наївну хитрість цього погордливого пана.
— Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати вперед, а то поки ми дійдемо…
— Сам знаю, що далеко, — трохи роздратовано урвав його вельможа. — Та я весь день провів у сідлі і тепер волію розім’яти ноги.
— Воля ваша, пане, — сказав Філіпів слуга, прилаштовуючи до сідла свою торбу. — Мені що з того.
І вони пішли.
— А як тебе звуть, чоловіче? — запитав вельможа.
— Ґоше, до відома вашої милості.
— Ґоше? Дивне ім’я. Ти звідки?
— Тутешній я, пане, тутешній. То їхня високість дали мені це ім’я. Сказали що попереднє їм з біса важко вимовляти.
— Еге ж. Судячи з вимови, ти баск.
— Ваша милість угадали.
— І ти погодився змінити ім’я?
— Погодився, пане, радо погодився. Адже сеньйор дон Феліпе звільнив мене, і тепер я служу йому як вільна людина.
— Атож. Щось таке я чув. За відкупну.
— Сеньйор дон Феліпе всіх звільнив. Спершу за відкупну, а хто не мав чим заплатити, тих їхня високість згодом звільнили задарма. І мене разом з іншими…
Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором і невимушеною розмовою. Трохи несподівано для себе, молодий вельможа виявив, що йому приносить задоволення бесіда зі слугою-селянином, у якого за позірною простодушністю, дещо награною грубістю й неоковирністю мови приховувався непересічний, живий та хитрий розум. Зокрема, вельможа не сумнівався, що гроші в цього хлопця завше водилися, проте він не квапився віддавати їх за своє звільнення, розуміючи, що оскільки ґраф Кантабрійський вирішив скасувати у своїх володіннях кріпацтво, то зрештою свободу отримають усі — незалежно від того, платили вони відкупну чи ні. Зі свого боку, селянин дійшов висновку, що його шляхетний супутник зовсім не такий погордливий і пихатий, як намагався це показати на початку їхнього знайомства. Найпевніше, до такого поводження з простими людьми його змушувало високе положення, а насправді він був від природи м’який, добрий та щирий. Одно слово, обидва були неабияк задоволені спілкуванням і навіть не вчулись, як опинилися біля брами новенького ошатного замку на березі ріки Ебро.
Сонце вже сховалося за обрієм, і довкола почало сутеніти. Селянин дійшов з вельможею до будинку сеньйора — невеликої двоповерхової будівлі з чисто вибіленими стінами, місцями увитими молодим плющем, — де передоручив його турботам юного пажа з нівроку серйозною міною на обличчі. Мовчазний паж провів його до просторої, розкішно обставленої вітальні і ввічливо попрохав зачекати, доки він доповість про нього.
Коли паж пішов, вельможа скинув з себе дорожній плащ та капелюха, поклав їх разом зі шпагою в крісло й неквапно оглянув кімнату. Потім підійшов до невеликого дзеркала, що висіло на стіні між двома вікнами, пригладив скуйовджене темно-каштанове волосся і підкрутив свої пишні чорні вуса.
Незабаром в дверях вітальні з’явився опасистий літній чоловік у сутані священика.
— Pax vobiscum, mi fili.[4]
Гість рвучко повернувся на голос і відповів, перехрестившись:
— Et vobis pax, pater reverendissime.[5]
— Перепрошую, пане, — сказав превелебний отець, жестом запропонувавши молодому вельможі сідати. — Сеньйор дон Феліпе зараз відсутній, отож боюся, що весь сьогоднішній вечір вам доведеться задовольнятися моїм скромним товариством.
— Я завжди радий спілкуванню з людьми вашого сану, падре, — чемно відповів вельможа. — Особливо після такого важкого, сповненого клопотів дня.
Влаштовуючись у кріслі, він завважив про себе, що очі його співрозмовника стомлені й сумні.
— Я превелебний Антоніо, — відрекомендувався панотець. — Канцлер ґрафства, капелан замку й духівник дона Феліпе. Мені доповіли, що ви завітали до нас у справах.
— Так, — ствердив гість. — Я прибув за дорученням його величності короля Кастілії та Леону Фернандо Четвертого.
— Хай береже його Бог, — сказав падре Антоніо. — А вас, пане, як накажете величати?
— При дворі мене звуть просто доном Альфонсо, — ухильно відповів вельможа. — І я не бачу підстав вимагати, щоб ви звертались до мене якось інакше.
Падре на мить підняв брову, а відтак знизав плечима.
„Ну що ж, — подумав він, здогадуючись, що має справу з гостем, на чиє прибуття чекав уже кілька місяців. — Якщо його високість хоче залишатись інкоґніто, так тому й бути. Бажання гостя — закон для господаря“.
[4] „Pax vobiscum, mi fili“ — „Мир вам, сину мій“ (церк. лат.).
[5] „Et vobis pax, pater reverendissime“ — „І вам мир, отче превелебний“ (церк. лат.).