Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
„Ох, і задам я їм прочухана! — подумав вельможа, маючи на оці чи то своїх недбалих супутників, чи дотепників-придворних, а може, і тих і інших. — І неодмінно відріжу язика тому горе-порадникові. Щоб нікому не показував дорогу, як мені показав…“
Ця думка на певний час утішила молодого вельможу — та ненадовго. Бувши від природи незлопам’ятним і чудово знаючи про цю свою ваду, він побоювався, що вищезгаданому горе-порадникові вдасться уникнути справедливого покарання.
„І дон Феліпе гарний овоч, — знайшов ще одного винуватця своїх бід вельможа. — Жив би собі в Сантандері, у своїх столиці, та де ж пак! Заманулося йому сховатися в цій глушині, в цій…“
Раптом вершник насторожився і притримав коня. Його чутливі вуха мисливця вловили тріск сухих гілок, що долинав здаля і поступово гучнішав, наближаючись. Так впевнено й безбоязно могла пересуватися лісом лише людина… або ж ведмідь — однак вельможа намагався не думати про таку можливість, цілком слушно вважаючи, що сьогодні його й так спіткало багацько прикрощів. Він не помилився в своїх оптимістичних сподіваннях: незабаром між стовбурами дерев забовваніла людська постать.
— Агов! — голосно вигукнув вершник. — Хто там?
У відповідь пролунав собачий гавкіт. Людина трохи змінила напрям, прискорила ходу і невдовзі наблизилася до вельможі. Це був селянин років тридцяти п’яти, дужий здоровань, зодягнений у бувалу в бувальцях потерту шкіряну куртку, штани з грубої тканини та високі мисливські чоботи. З його грізною статурою різко контрастувала навдивовижу добродушна фізіономія і прямий, відвертий, хоч і трохи шельмуватий, погляд маленьких чорних очей. За правим плечем селянина виднівся сагайдак з луком та стрілами, а через ліве плече був перекинутий широкий пасок мисливської торби, що важко билася об його стегно. Поруч нього біг чудовий хорт, гідний королівської псарні. Вельми полюбляючи полювання і добре розуміючись на мисливських собаках, молодий вельможа щиро пожалкував, що цей пес не належить йому, і відчув мимовільну заздрість до його господаря.
А тим часом селянин зупинився за два кроки від вельможі, скинув капелюха і шанобливо, але без тіні улесливості, вклонився.
— Ваша милість кликали мене? — ввічливо спитався він.
— Атож, чоловіче, тебе, — з удаваною недбалістю відповів вершник, відтак знову поглянув на хорта і, не втримавшись, захоплено додав: — Гарний пес у тебе!
— Гарний, — погодився селянин. — Та не мій, а мого пана.
— Гарного пса має твій пан, — сказав вельможа почасти тому, що справді так думав, а ще й тому, що раптом розгубився. Йому дуже не хотілося виказувати перед плебеєм свою безпорадність, зізнаючись у тому, що заблукав.
Проте селянин ніби прочитав його думки.
— Ваша милість, мабуть, заблукали, — напівзапитливо, напівствердно промовив він.
— Звідки ти взяв? — насупився молодий вельможа, видимо зніяковівши. — Аж ніяк!
Селянин байдуже знизав плечима: ну, раз так хочете, воля ваша.
— А ти куди прямуєш, чоловіче? — після незручної паузи запитав вельможа.
— Повертаюся до замку мого пана, — відповів селянин, почісуючи за вухом хорта, який дивився на нього лагідними та відданими очима. — Ось настріляв дичини й повертаюся. Мій пан вечеряє пізно. — На ці слова він чомусь усміхнувся. — Дуже пізно. А полюбляє, щоб усе було свіже.
— І що ж це за птах такий, твій пан? — поцікавився вершник.
Селянин осудливо похитав головою:
— Ніякий він не птах, добродію. До відома вашої милості, я маю честь служити донові Феліпе, володареві цього краю. І якщо він птах, то не простий — орел!
— То ти служиш у ґрафа Кантабрійського?
— Атож, пане, у його високості, — відповів селянин, окремо наголосивши на титулі свого пана.
Вельможа зрадів: оце пощастило!
— Чудово! — задоволено і з явним полегшенням промовив він. — Просто чудово. Нам, виявляється, по дорозі. Я також їду до дона Феліпе.
— Он як, — чемно сказав селянин. — Сеньйор дон Феліпе, без сумніву, зрадіє такому гостеві, як ваша милість.
— Та вже ж, сподіваюся, — відповів вельможа й спішився. — Якщо хочеш, можеш почепити торбу на луку сідла, — запропонував він. — Бачу, ти добре пополював.
— То ваша милість збираєтеся йти пішки? — запитав селянин.
— Так, — кивнув вельможа, — ми підемо разом. — Він трохи повагався, а потім додав: — І взагалі, даремно ти бродиш сам-самісінький у лісі. Так, чого доброго, наскочиш на розбійників, і тоді твій хазяїн залишиться без свіжої дичини на вечерю.