Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

Був раз старий вовк та й уже не довижав зі старости. Та й він ходив, блукав по лісі, по полю та й нічого не сполював. Але вийшов він на полонину та й сів на купину і плаче, бо голоден. Приходить до нього стара лисиця і каже: «Добрий день!» — «Добре здоровля, кумоньку!» Питається лисиця: «А що ви ся так задумали? Чого ви плачете?» — «А що, — каже вовк, — уже-сми три дні нічо не їв; здиблю оленя, а той передо мнов натупає рогами, надражниться зо мнов та й пошумить туди у ліс; здибаю кнура, а той як гукне на своїх, то по півдня за мнов уганяються; аби-х не міг ще утечи, то би з мене і кусника донині не стало; а до зайця то уже не мені ся рівняти; от прийдеться мені з голоду загибати». А лисиця-удовиця каже: «Цитьте, кумочку, не журіться, ходім зо мнов, то буде добре».

Ходять они, кілько ходять, аж здибають турму овець, що пасуться на полонині. Каже лисиця: «Ви собі, кумочку, лягайте під корчем, аби вас пси не знюхали, а я піду подивитися, що роблять пастухи, аби вас не побачили, бо нароблять крику та й кинуться з горючов кувернягов та й хребет вам осмалять геть». Але пішла лисиця між череду і розповіла старому баранові, як ся має річ, а баран каже: «Кажи йому, аби пішов там під той горбочок і сів собі проти горбочка, а я буду там пасти, а він най скаже до мене: «Стій, баране, бо я маю тебе з’їсти!» А потім то уже моя річ».

Побігла стара лисиця і розповіла то вовкові. Пішов вовк проти того горбка, дивиться — пасеться баран. Каже вовк: «Баране, стій! Я маю тебе з’їсти!» Баран став та й каже до вовка: «Нащо тобі зо мнов моцуватися? Ти сідай там на долині та й роззяв рота, а я звідси розбігнуся і тобі цілий у рот забігну!» Сів вовк та й роззявився, а баран як ся розжене та й бух його у пащеку рогами, що вовк аж ся перевернув. Ніж ся вовк прочутив, а баран у ноги. А лисиця аж качається у корчах зо сміху. Вовк прочунявся трохи та й каже: «Огій, я, — каже, — цілого барана з’їв. Та й ще-м голоден!»