Лагідний янгол смерті

— Ви розгорніть. Розгорніть! — підохотив старий.

Я розгорнув. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих самих років видання: Достоєвський, «Ідіот».

Я звів запитальний погляд на Клима.

Він усміхався, але не мені, а радше своєму минулому, несподівано розтривоженому моєю з’явою.

Якийсь невиразний здогад примусив мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного потайного лігвища й погортати. І — здогад виявився вірним — на берегах «Ідіота» так само замиготіли коментарі, зроблені олівцем, ось лише почерк тут був крупніший.

— Це ви писали? — запитав я Клима.

— Ну, я, — сказав він, умощуючись за маленький прямокутний столик.

— А «Кобзар»?.. — я потягнувся рукою до пляшки й заходився розливати вино по склянках, одночасно намагаючись вишикувати свої думки в якомусь логічному порядку.

— «Кобзар»? Ні, в «Кобзарі» писав інший... — протягнув старий, беручи до руки склянку.

— Львович? — запитав я, провокуючи його на активніші спогади.

— Чому Львович? Львович обрав «Мертві душі».

— Послухайте, — заговорив я, бо відчув, як голова моя тоне в насиченому тумані нерозуміння того, що відбувається і відбувалося. — У вас що, літературний гурток був?

— Не літературний, а філософський, — виправив мене старий. — І не був, а є... Принаймні допоки я живий. Я — сам собі гурток!

— Ну, а все ж таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? — запитав я.

— Слава Гершович... Царство йому небесне...

— Він що, помер?

— Убили... Струмом убили, — старий скорбно нахилив голову. — Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він про всі ці штуки знав... Тому його й убили...

Туман знову завихрився навколо моєї голови.

— До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? — запитав я, зовсім ошелешений.

— Ну добрий день! — старий подивився на мене, як на ідіота. — А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери й метафори? Це ж і є спосіб передачі духовного струму, нібито провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією — розгорнули книжку Достоєвського. Захотіли очиститися або побути в просвітленому стані — берете до рук прозу Тургенєва... Ці ідіоти на зразок Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, день святого Йоргена[1] вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.

— Ну, а яку енергію передає «Кобзар»? — запитав я.

— Про це краще було запитати Гершовича... Але там, я вам скажу, діло серйозніше, з цим «Кобзарем» і самим Шевченком... Там таке діло... Ну, через це його й убили...

— Через що?

Старий допив вино. Знову провів рукою по колючому і в'ялому підборіддю.

— Через те, що Гершович вирахував, де заховано щось дуже цінне для українського народу... Ви це так не зрозумієте! І не думайте, що я з'їхав з глузду! Був би зараз живий Гершович — він би вам за п'ять хвилин усе пояснив!