Дерево, що росте в мені

— Просто… шість — то парне число. Три томи хорошого, три томи пустого[3], разом — сутність людини, — роз’яснив.

— Дурня якась, — шморгнула носом невдоволена плаксуха.

— Мій батько все каже, що наша матір — найліпша, що всі роки він був із нею щасливий, а вона доказує, що й половини з їхніх спільно прожитих літ не мала доброї долі. То кому з них вірити? І хто з них ліпший? — почухав за вухом: саме на скронях і потилиці найбільше дошкуляла йому невгамовна сверблячка. — Всі ми однакові, тільки в кожного — свої томи доброго й пустого. Все залежить від того, що саме є тим добрим і пустим для людини, — провадив Сава. — Нам — що? Ми, діти, й собі по-різному вважаємо. Найстарша сестра каже: «Таки так, мама заслуговує на ліпшого чоловіка». А братам і мені й так живеться неплохо[4]. Ну сваряться, ну б’ються деколи… А де та ідилія? Хіба є щасливі й ідеальні сім’ї? Нема.

Дівчина й далі дивилася вглиб ночі, проте видно було, що вона таки слухає «дурню» цього чудного хлопця.

— Так само немає щасливих та ідеальних людей, бо в кожного радості з болем — теж на шість томів, — вів далі Сава. — Тільки ясно, що різна та радість і біль у кожного свій, інакший… Може, котрусь жінку і справді чоловік шанує, не б’є, як от я свою, — ніколи й не зачеплю! — змахнув увись вказівним пальцем. — Але більше все ж таких пар, що живуть у брехні. Або тримаються купи через гроші. Або ще через якусь мару… Та що там казати — навіть саме слово «щастя» тепер не в моді! Ти телевізор дивишся? — спитав сміливіше незнайомку. Але враз додав: — Ото-то. Ти ж бачиш, що там показують… Біди, горе, сльози… Оте — і в моді. Кому ти треба зі своєю радістю, зі своїми успіхами?! Хіба собі.

Сава зачинив двері відділення, бо йому спало на думку, що їхня з русалкою говірка може привернути увагу когось небажаного. Відтак присів, обпершись об холодну стіну, і продовжив упевненіше:

— Але й радості стопроцентної теж не буває. Бо всього — три на три, як я казав. От навіть я. Ніби й задоволений життям: маю батька, матір, сестер, братів, кохану дівчину, — знову пошкріб шию. — Вивчився, оформлюся в садок, почну працювати, свої гроші заробляти… Але зараз лежу в лікарні і ніхто не знає, чо’ в мене алергія, як вивести з мене ту непоясниму болячку… То є чому радіти? Нема. Але й не страшно так, щоб аж на шість томів. Щасливий я тепер наполовину.

— Як ти можеш порівнювати смерть молодого хлопця з якимись там прищами, га? — тихо, проте гнівно запитала білявка.

— А я не порівнюю, — відповів Сава. — Я кажу, що хоч я в цілому й задоволений життям, але тепер — ні. Нині я — нещасний. Бо нічого стопроцентного нема. Всюди всього — половина…

— …золота середина, — бездумно додала дівчина.

— Може, той, за ким ти так побиваєшся, теж мав якісь проблеми або таємниці або щось мучило його, й у сто тисяч разів більше, ніж мене — мої болячки чи навіть тебе — твої страждання?