Вогонь-охоронець

Еллади. Ніч і тиша, тільки час від часу голосно перекликаються стражники на фортечних мурах. А довколишніми скелями, ховаючись у нічному мороці, по-зміїному підступно й нечутно підкрадалося лихо…

— А кішка, Олексію Миколайовичу! Ви забули про кішку! — перебила Тамара, порушивши всю чарівність казки.

— І справді, про кішку я забув. Отож усе затихло у фортеці. Тоді у величезному льоху, де зберігались пузаті глиняні піфоси з чудовим кримським вином, вийшла на полювання кішка. Поблискуючи зеленими очима, вона нишком скрадалася між піфосами. І раптом побачила мишу! Кішка кинулась до неї, а миша, шукаючи рятунку, стрибнула на кришку піфоса! Він був порожній, бо час збору винограду ще не настав, і миша шурхнула у глибоку глиняну посудину з урвистими гладенькими стінками. Тієї ж миті туди впала й кішка, бо зопалу не розрахувала своїх рухів. Тепер їй було вже не до миші… Їм не вибратися з кам'яного полону: за півгодини пролунає над горами умовний трубний звук, з усіх боків на місто кинуться ворожі воїни, що підкралися в темряві, запалають хатини, залементують люди, і полум'я охопить фортецю.

Олексій замовк, і всі мовчали. Вогнище, в яке забули підкинути хмизу, догорало, й вугілля в ньому жевріло, мов справжні залишки якогось попелища. А темрява, що огорнула нас, здавалась неспокійною, загрозливою, сповненою якихось незрозумілих шарудінь і скрадливих тіней.

Уміє ж він задурити голову своїми вигадками!

— Особливо вдало у тебе вийшло з кішкою, — якомога поблажливіше сказав я, щоб відігнати чаклунську тишу. — Стоїть вона у мене перед очима, ну просто як жива. І кішка, і мишка… заздрю вашій професії, братці гробокопачі. Мабуть, не поступається перед астроботанікою. Спробуй-но перевір, що росте на Марсі або як кішка ловила мишку дві тисячі років тому! Улюблена професія барона Мюнхгаузена…

На мене відразу накинулися з обох боків. Та я був готовий до нападу цих землерийних фанатиків.

Я схопився, вирвався з їхніх рук і одним стрибком перемахнув через багаття, запорошивши, мабуть, очі переслідувачам хмарою попелу. А потім, як олень, помчав стежкою вгору, намагаючись не зачепити щось у темряві та не зламати собі шию.

Вони було погналися за мною, але невдовзі відстали. Тоді я звернув із стежки й заліг під кущем ялівцю.

Ніч була така тепла, духмяна, так яскраво сяяли зорі, що я досить довго лежав під своїм кущем і бездумно стежив за променем маяка, який рівномірно описував кола в небі над моєю головою. Можливо, я навіть задрімав ненароком, бо коли повернувся до табору, всі вже спали.

Я нишком пробрався в куток двору і примостився на кошмі поруч з Олексою.

Він не спав і відразу намертво стис мені горло.