"Панургове стадо"

— Тоді я не розумію…

— Зараз усе зрозумієте! — різко перебив фабриканта Батьянов. — Я не дресирую звірів, я переробляю їх.

— Що? Як? — здивовано округлив очі Товстий Фрідріх. — Ви, правда, інженер і можете переробити втулку, форсунку, будь-який інший механізм. Але тварину…

— І все-таки я їх переробляю! — не змінив Батьянов різкого тону. — Але з перших слів вношу ясність. Ідея і метод переробки звірів не мої. Це геніальне відкриття, чи винахід, називайте, як вам більше подобається, належить моєму другові, французькому військовому лікареві П’єру Ло.

— Йому теж доведеться платити гонорар? — скривився Пфейфер.

— Не доведеться. Він уже помер. П’єр довго служив у колоніях. Там, у джунглях, спостерігаючи звірів, він захопився зоологією, зоорефлексологією, екологією[3] почав робити досліди і поступово прийшов до свого відкриття. Ло помер сім років тому, родичів у нього не було, і своє відкриття він заповів мені. Я законний спадкоємець П’єра Ло.

— А що переробляв у мавпах ваш друг Ло і що переробляєте в них ви, полковнику?

— Мозок!

— Мозок! О, це дуже цікаво! Прошу, розповідайте далі! — Пфейфер зручніше усівся в кріслі і раптом ляснув жирними долонями по підлокітниках. — Стривайте! Юнаком я читав фантастичний роман. Назви не пам’ятаю. Написав його, здається, англієць, а зміст такий. Якийсь напівбожевільний лікар переробляв найрізноманітніших звірів. Він фабрикував звіриних людей.

- «Острів лікаря Моро»? — посміхнувся холодно Батьянов.

— Так, так, «Острів лікаря Моро»! — зраділо сплеснув руками Пфейфер. — Ви теж, мабуть, читали цей безглуздий роман?

— Безглуздий? А що саме в ньому безглуздого?

Лице Пфейфера стало суворим, діловим.

— А яка мета випуску цієї продукції? Як, де можна використати звіриних людей? Хіба що показувати в звіринці чи цирку. Але це грошовий бізнес. У цього Моро мозок був закручений не в той бік. Вигадав якесь безглуздя. Він не ділок, ось що я скажу!

— Так, не ділок, — тихо промовив полковник. — І П’єр був не ділок. Ділки ми з вами, Пфейфер!.. А ви пам’ятаєте в тім романі жахливі сторінки, де один з героїв чує відчайдушні крики пуми, яку оперував лікар Моро? Неначе страждання всього світу звучало в цих кошмарних криках! Чи не думаєте ви, що я теж так переробляю мавп і нещасні звірі терплять такі ж муки? Довбаю їм черепну коробку, вирізаю мозок або щось інше? Ні, ні і ні. Мої мавпи почувають тільки укол медичної голки.

Батьянов говорив рівним, байдужим тоном, напівзаплющивши стомлені очі.

— Відкриття мого друга надзвичайно дивовижне тим, що він зумів зняти, зруйнувати захисні функції живого організму, зламати так званий гематоенцефалічний бар’єр, що захищає мозок, його вхідні ворота. І одночасно втрутився в життя і роботу головного мозку, в його хімічні процеси. Великий, геніальний розум! І дурна, безглузда смерть від жовтої пропасниці!.. — Батьянов помовчав, опустивши скорботно голову, потім заговорив знову. — Все так просто у відкритті П’єра. Потилицю мавпи поголено, змазано йодом. Тонка і довга голка шприца, проколовши шкіру, дійшла до шлуночків мозку. Сильний натиск на поршень. Мізерна крапля рідини, склад якої знав тільки П’єр, а тепер знаю лише я, впорснута в мозок, змішалася з мозковою рідиною. І все! Діло зроблено! — переможно крикнув Батьянов.