Брати-віталійці
- Автор: Бредель Вилли
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Микола Ігнатенко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати-віталійці». Краткое содержание книги:
Події розгортаються наприкінці XIV століття. То були часи найбільшого розквіту північної Німеччини, її міста, об’єднані в єдиний союз Ганзу, торгували з усіма європейськими країнами, ба навіть з далекими Китаєм та Персією. Проте основним тереном діяльності ганзейських купців було Балтійське й Північне моря, їхні побережжя. Десь від середини XIV століття ганзейців почали турбувати пірати. Попервах вони називали себе «братами-віталійцями», а потім «справедливцями». Хто вони — знову ж таки тобі розповість Віллі Бредель, видатний німецький письменник, що був полум’яним антифашистом, щирим другом Радянського Союзу.
Віллі Бредель написав «Братів-віталійців» у Москві, де в бібліотеці ім. Леніна знайшов старонімецькі міські хроніки. Тема була близькою Бределеві ще й тому, що він і сам колись достоту морячив. А в його повісті йдеться про людей, що жили на морі, воювали й гинули на ньому.
Більшість героїв цієї книжки — особи історичні. Клаус Штертебекер і досі живе у нам’яті німецького народу як мужній борець із кривдою та несправедливістю. Таким його малює старовинний фольклор, таким його зображує і Віллі Бредель у своїй повісті.
Дівчата зойкнули зі страху. Пробрав мороз і Клауса.
На ярмарку було багатенько співаків. Якийсь дідок у сивих-сивісіньких пелехах, лунко побринькуючи струнами, співав досить пристойним басом про багатства цього світу:
«Як гарно!» — захоплювався Клаус подумки.
— Дивіться, дивіться: сліпці йдуть! — гукнув хтось, і Клаус теж обернувся на голос. З усього видко, це ті сім розбійників, яких покарали у Шверіні. Отже, Йозеф не обманював. Сліпці плентались майданом, ухопивши один одного за манаття; вів їх одноногий каліка при костурі. На них теліпалось лахміття, а безокі обличчя були сіро-зелені. Всі семеро понаставляли шапки; один безнастанно викрикував:
— Змилуйтесь над нами, людоньки, змилуйтесь! Не дайте нам вмерти голодною смертю!
— А що, розбишаки, — кинув якийсь пастух, — минулась ваша гуляночка?
— Краще скажіть, скільки душ загубили, — додав інший. — Чи були ви бодай раз милосердні?
— Навіщо глумитися над бідолахами? — спитав Клаус у чоловіка поруч.
— Катюзі по заслузі, — відказав той. — Хто ж як не вони перепиняв селян на шляхах, убивав їх та грабував?
— Але ж тепер вони сліпі й нещасні.
— Так, перепало їм добре.
До сліпців підбігла дебела, вже й немолода жінка і гукнула:
— Ану, зупиніться!
Вона переступила шлях каліці. Той хіть-не-хіть став. Сліпці, наштовхуючись один на одного, спинились і нашорошили вуха.
— Ось уже три роки, — почала селянка, — як на шляху з Брюеля до Бютцова убито мого чоловіка. Чи не ваша це робота, бісові діти?
Сліпці щось розгублено пробубоніли і заперечно захитали головами. Розлючену селянку і сліпців, що стояли, мов спіймані на шкоді, хутко оточили селяни й городяни.
— А ви, сучі сини, й не думали, що то важить забрати у дітей батька, — вела вона далі. — Трійко діток було в нас, а четвертого сподівалися. Ще як мали ми при хаті дбайливого господаря, то сяк-так перебивались. А коли його не стало, нас обсіли злидні. Крихітка Ліза померла… померла з голоду… Ах ви, іроди, якого лиха накоїли!..
— Ганьба! — пролунало з натовпу.
— Бийте їх! — гукнув хтось інший.
— Але за це вас покарав господь, — провадила селянка уже жалісливим тоном. — Тепереньки голодується й вам. Ось беріть хліб, їжте на здоров’я і йдіть собі з богом! — Вона тицьнула кожному по окрайцю хліба.
Приголомшений люд на хвилю замовк. Потім хтось вигукнув:
— Славно, молодичко!
Довкола схвально загомоніли. Тепер підступалися й інші до сліпих і кидали їм хто по чверті, а хто по півпфеніга.
Клаус ухопив сусіда за руку й, не дивлячись на нього, промовив:
— Оце справді милосердя! Чи не так?
— Еге ж, — погодився той, розчулений, як і всі.
— Гляньте, нещасні плачуть!
Повагом сліпці рушили з місця і знову подибали гомінким майданом. Ніхто уже не шкилював їх і ніхто не глумився над ними.
У Вісмарі спалахнула чума. Всі застережні заходи були даремні, а всі моління безуспішні. За останні двадцять років чума заповзала до страдницького міста вже двічі, а тепер прийшла до нього завтретє. Вулиці наче вимерли. Городяни з відчаю били поклони в домівках — за поріг ніхто й не показувався. Знать і радники втекли з міста насампочатку пошесті. Всі кораблі покинули гавань; міську браму наглухо зачинили. Пустельними вулицями блукали на конях закутані по очі воїни. Довкола сновигали підводи — підзбирували мерців, а трупарі гукали перед зачиненими будинками, щоб подавали небіжчиків.
Аби очистити повітря од трупного духу, на майданах розкладали величезні багаття. Попервах усю добу дзвонили у дзвони, та згодом перестали, бо від невпинних вістувань про смерть городяни божеволіли.
У Вісмарі проживав знаменитий лікар Анжелікус, якого всі прозивали доктором і про якого ходила пославка, ніби він учився у великому місті Парижі. Вісмарців підбадьорювало бодай те, що мають під рукою неабиякого рятівника.
Лікареві не таланило з помічниками. Один помер у перший день моровиці; другий утік — мов його водою змило. А тепер, коли вчений лікарював біля хворих, йому прислужувала баба, яка й сама падала з ніг.
Дізнавшись про це, в підручні до нього прийшов Клаус.
Анжелікус попередив хлопця, яка небезпека загрожує йому, і спитав, чи доглядав він коли-небудь за хворими. «Ні», — ледве чутно відказав хлопець. Анжелікус непевно змахнув рукою і подумав: «Нічого. Тільки б не боявся і добре сумління мав». Він подав хлопцеві довгий полотняний кітель — колись, мабуть, і білий, але зараз брудний та заляпаний кров’ю. Опріч того, Клаус убрав високий берет із двома дірками на очі та щілинкою, аби дихати. Лікар натяг ще й шкіряні рукавиці. Клаусові їх не перепало — другої пари не знайшлось: її забрав із собою збіглий помічник.