Брати-віталійці
- Автор: Бредель Вилли
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Микола Ігнатенко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати-віталійці». Краткое содержание книги:
Події розгортаються наприкінці XIV століття. То були часи найбільшого розквіту північної Німеччини, її міста, об’єднані в єдиний союз Ганзу, торгували з усіма європейськими країнами, ба навіть з далекими Китаєм та Персією. Проте основним тереном діяльності ганзейських купців було Балтійське й Північне моря, їхні побережжя. Десь від середини XIV століття ганзейців почали турбувати пірати. Попервах вони називали себе «братами-віталійцями», а потім «справедливцями». Хто вони — знову ж таки тобі розповість Віллі Бредель, видатний німецький письменник, що був полум’яним антифашистом, щирим другом Радянського Союзу.
Віллі Бредель написав «Братів-віталійців» у Москві, де в бібліотеці ім. Леніна знайшов старонімецькі міські хроніки. Тема була близькою Бределеві ще й тому, що він і сам колись достоту морячив. А в його повісті йдеться про людей, що жили на морі, воювали й гинули на ньому.
Більшість героїв цієї книжки — особи історичні. Клаус Штертебекер і досі живе у нам’яті німецького народу як мужній борець із кривдою та несправедливістю. Таким його малює старовинний фольклор, таким його зображує і Віллі Бредель у своїй повісті.
Якийсь молодик з бадьорою усмішкою на тендітному обличчі заявив:
— Я не жалію єврея ніскільки.
Клаус озирнувся.
— Ніскільки, — повторив незнайомець. — Кого жаліти? Старого пройдисвіта, що дурив голови людям і завше вигоди шукав? Я знаю його: це той крамар, який вештався по всіх усюдах. Та йому ще мало перепало. Страх, що скоїлося цієї ночі. Нищили чоловіків, жінок і дітей. Двох убитих єврейських дівчат волокли гольцем на алебардах.
— Жах! А міська сторожа? Де була міська сторожа?
— Там, де й усі! Вона казилась найбільше! — Раптом незнайомець недовірливо зміряв Клауса поглядом. — Ти часом не шпик?
— Я Анжелікусів помічник!
— Ха-ха-ха! — лунко зареготав молодик. — А я дременув від нього!
— Ах, це ти? — спитав Клаус. — Чому ти від нього втік?
— Чому… Чому… Набридла мені кров!
— Ти маєш рацію, — прошепотів Клаус.
— Для Анжелікуса кров — наче вода. Скрізь він вишукує погану кров, болящу кров. Боюсь, що кров, яку пролито цієї ночі, теж до його рук причетна. Хочеш знати — це найбільша його операція.
— Та ну? — здивувався Клаус. — Невже всю веремію затіяв Анжелікус?
— Ще б пак! Він скористався слушною нагодою та й підлаштував, щоб його ганьба окошилась на євреях, а люди не докумекали, що він бовдур у своїй справі. Якось Йозеф розповів йому — я чув це на власні вуха — що, коли чума лютувала на полудні і заході нашого краю, забобонний люд Страсбурга, нацькований багатіями, звинуватив євреїв, буцім вони наслали пошесть, — і всіх їх перебили до нігтя. Цю приключку наш любий лікар намотав собі на вуса.
— Жах! — озвався Клаус. — То ти не віриш, що Анжелікус по щирості має євреїв за винуватців?
— Ніскілечки! — вигукнув колишній лікарчук. — Чим ти, голубе, думаєш?! Він вірить у це менше, ніж я або ти!
— Та це ж убивство! — скрикнув Клаус.
— Ба! Чому б не самозахист?
— Який самозахист?
— А такий, що він рятує власну шкуру!
Десь далеко за деревами почулося шалене виття. В один голос кричали сотні людей.
— Батечку, що там коїться?
— Зводять рахунки зі старим крамарем!
— Мерщій туди! — гукнув Клаус і помчав вулицею.
— Навіщо? — заперечив юнак. — Хіба цим щось зарадиш?
Юрба припровадила єврея на базарний майдан, де за міським звичаєм карали злодіїв і перелюбців. Старому хутко наскидали під ноги соломи та дров.
Йозеф, що досі мовчав, раптом завив, — завив не з каяття або страху, а з презирства. Він виповідав ошалілій юрбі ненависть, скликав на неї всілякі прокляття, пророкував їй пекельні муки. Кричав — аж піна лилася з рота, кричав, поки не пересікся голос.
Нараз спалахнуло полум’я. Рожеві омахи та клуби чорного диму повились до діда. Багатоголоса юрба полегшено скрикнула: вогонь і дим поглинули старого єврея, і він нарешті замовк.
Коли Клаус примчав на майдан, крамареве тіло вже тіпалось у полум’ї. Хлопець відсахнувся.
— Пропав дід! — вигукнув незнайомець, який теж прибіг сюди. Узявши Клауса за рукав, він мовив: — Ходімо звідси! Тут бридко.
НА УЗБЕРЕЖЖІ СКОНЕ
Весна дихнула теплінню, від довгої зимової сплячки прокидався південний край Швеції — Сконе. Теслярі, ковалі, муляри зводили бараки, крамниці, майстерні, коптильні, солильні, лагодили причали і під’їзди до гавані. Бондарі працювали біля своїх хиж на узмор’ї і їхнє діло — тисячі і тисячі бочок — стояли, мов величезне військо, ждучи оселедців. Сітярі укладали здоровенні неводи. А біля самого берега, в затишних пристанях, дрімали торговельні судна, що прибули зі сходу — Вісбі[8] та Новгорода. Тут вони вивантажували руські хутра, заморські прянощі, шовки, сукна, всілякі килими, південну сушеню і вино. Кораблі з балтійських гаваней завозили для рибалок пиво і вино, харчі і забійну худобу, ячмінь і овес, одяг і зброю, реманент і домашнє начиння. І хоча на Сконе було дозволено спинятись тільки ганзейцям, на нього сходились щороку рибалки, купці й ремісники з усіх кутків Європи. Англійці, норвежці, датчани, шведи, німці, нідерландські і фландрські купці мали на ньому свої земельні наділи — гарди, відмежовані одна від одної рівчаками і струмками. Кожна корилася суворим порядкам свого фогта, а всі поспіль підлягали фогтові Сконе — Вульвекену Вульфляму, синові всесильного багатиря і бургомістра штральзундського — Бертрама Вульфляма.
8
Вісбі — місто на острові Готланд. У XII столітті з Вісбі, одного з найстаровинніших міст на півночі, та з Бремена почалась колонізація Прибалтики. Вісбі мало жваві торгові зв’язки з Великим Новгородом, іконописці якого оздобили не одну церкву на Готланді і зажили слави неперевершених майстрів.