Брати-віталійці
- Автор: Бредель Вилли
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Микола Ігнатенко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати-віталійці». Краткое содержание книги:
Події розгортаються наприкінці XIV століття. То були часи найбільшого розквіту північної Німеччини, її міста, об’єднані в єдиний союз Ганзу, торгували з усіма європейськими країнами, ба навіть з далекими Китаєм та Персією. Проте основним тереном діяльності ганзейських купців було Балтійське й Північне моря, їхні побережжя. Десь від середини XIV століття ганзейців почали турбувати пірати. Попервах вони називали себе «братами-віталійцями», а потім «справедливцями». Хто вони — знову ж таки тобі розповість Віллі Бредель, видатний німецький письменник, що був полум’яним антифашистом, щирим другом Радянського Союзу.
Віллі Бредель написав «Братів-віталійців» у Москві, де в бібліотеці ім. Леніна знайшов старонімецькі міські хроніки. Тема була близькою Бределеві ще й тому, що він і сам колись достоту морячив. А в його повісті йдеться про людей, що жили на морі, воювали й гинули на ньому.
Більшість героїв цієї книжки — особи історичні. Клаус Штертебекер і досі живе у нам’яті німецького народу як мужній борець із кривдою та несправедливістю. Таким його малює старовинний фольклор, таким його зображує і Віллі Бредель у своїй повісті.
Та найцікавіша його новина — про сімох грабіжників, яким недавно у Шверіні повипікали очі і які тепер старцюють дорогами, маючи за поводаторів двох калік, безрукого та одноногого.
Старий приносив селянам не тільки новини: він постачав їм і різні дивовижні ліки. У його коробі були таємничі масті. От хто натре ними вим’я козі чи корові, той і молока діставатиме удвічі більше. Мав він також чорний порошок. Якщо покуштувати його з водою, то й чума не вчепиться. Або ще видобував звідтіля чарівну «паличку здоров’я» — гладеньку блискучу цурку, що, коли вірити старому, всмоктувала в себе хвороби. Тому, хто скаржився на якусь недугу, досить було гарненько потерти нею хворе місце, — і біль, присягався Йозеф, зникне. Можна було розжитись у старого на будь-які заморські прянощі: перець, імбир, шафран та мускат.
Йозеф, якого так гостинно, а то й шанобливо скрізь приймали, був поганої думки про людей, світських володарів, а надто про всемогутню церкву. Там, де старий не боявся зронити необережне слово, він таврував зажерливість духівників і розпусту в монастирях. «Пани, — тихо казав він, — то велике лихо, але святенники — ще більше…»
І дід оповідав про їхню ненажерливість і лють, про неправедне життя у чернечих скитах.
Клаус багато чував про величні хрестові походи. Він чарувався сміливими хрестоносцями, котрі, на його погляд, нехтували і небезпекою, і злиднями — пройшли чимало країн і в тяжкому герці з бузувірами відвоювали «гріб господень». Дорогою Клаус гаряче розповідав старому про їхні чудеса хоробрості.
Йозеф мовчав і сміявся в душі. Коли Клаус запитав діда, чи й він не знає чогось про ті славетні літа, той погладив свою розкішну, мов лисячий хвіст, бороду і зронив:
— Ой, знаю, хлопче, знаю!
Але сам не квапився розповідати.
— А мені здається, не знаєте, — заперечив Клаус. — Ви ще жодним словом не згадали їх.
Йозеф роздумував, як би ото вигнати з хлопця дурман. Очевидячки, він повірив облудним байкам про шляхетність хрестоносців, а не знав, що їхні походи — то політичні інтриги, якими папи займали імператорські, королівські та князівські війська, що невпинно зростали, і в такий звичай забезпечували всесвітню владу церкви. Хлоп’я, вочевидь, не знало й того, що тим часом, як папи гнули політику на хрестових походах, купці виробляли на них торгові гешефти. Аби пояснити свою думку через якесь порівняння, Йозеф відповів запитанням:
— А найвидатніший лицар тобі відомий?
— Ви кого маєте на думці, — захоплено мовив Клаус, — Готфріда Бульйонського чи Балдуїна Фландрського?
— Анікотрого. Я маю на оці Марка Поло з Венеції…
— Про нього я не чув, — стишився Клаус. — А коли він підкорив Єрусалим?
— Єрусалим? — Йозеф усміхнувся, радіючи із свого жарту. Мандрівник та першовідкривач нових земель Марко Поло — лицар?.. Звичайно, цей патрицій також подався світами лише тому, що на рідній землі йому стало тісно; і не прогадав він, коли сподівався великого зиску від торгівлі з далекими краями. Що й казати: патрицій є патрицій!
— Марко пішов набагато далі від Єрусалима, — знову обізвався Йозеф. — Він побував у арабів та індійців, навідав татар і китайців… Чого тільки не розстарався там! Атласу й одамашку, гаптованої сріблом-золотом парчі, дивовижного приладдя, не баченого у нас плоду-овочу, прянощів і чародійних, цілющих ліків. Привіз і коштовного металу та казкових перлів, що живуть у черепашках і світяться власним світлом. Всього й на воловій шкурі не спишеш…
— А гріб господень?
— У нього стало розуму не баритись біля гробу. Теперечки відтіль багато не потягнеш: хрестоносці встигли геть усе прибрати.
Клаус мовчав. Як Йозеф говорить про святощі! Що слово — то блюзнірство! Хлопцеві якось аж страшнувато було слухати старого.
— Хіба лицарі грабували? — спитав він, згнітившись серцем, а саме запитання видалось йому страшенним гріхом.
— Та ще й як, голубе! — байдуже відповів крамар. — А то б чого вони повіялись до Єрусалима!..
— Неправда! — обурився юнак. — Вони проганяли невірних із святих земель…
— Отож. Аби потім сплюндрувати загарбаний край. Звільнення так званого гробу господнього, мій любчику, лише привід, — переконував старий. — А по правді, багаті купці дошукувалися нових торговельних шляхів, а можновладці — нових земель.
— Неправда… — ледве вимовив Клаус.
— Еге ж, лицарство грабувало тільки для себе та для своїх могутніх покровителів, — не вгавав старий крамар. — Простолюдові перепала дірка від бублика. Хіба що набріхують йому небилиці про священні походи… Ти, певно, чував, синку, про величезну Венецію, що має за своїми мурами триста тисяч душ і верховодить торгом на всьому полудні. Купці цього міста дали так званим хрестоносцям кораблі для мандрівки в далекі землі, та ще й грошей на зброю. Отак ті й воювали з невірними, себто з тамтешнім народом. Лицарі підкорили великий Константинополь й обчистили його до ощадку. Зазгодою венеціанським купцям дісталась половина від здобичі. Потім хрестоносці вдарились до «святих земель» і все, що нагоджувалось їм, перепродували купцям…