Коли приходить темрява
- Автор: Цыганчук Ксения
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1644-0
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Коли приходить темрява». Краткое содержание книги:
— Можливо, вона до когось приходила? — Слідчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся років вісімдесяти, дуже смаглява стареча шкіра. Вдягнена в старий одяг. На безіменному пальці обручка. «Це ж треба, стільки років людині, а й досі каблучку носить!»
— Ні, точно ні. Принаймні не в нашому дворі. Я на пенсії, а зараз літо — я постійно сиджу на свіжому повітрі. Тому точно можу сказати, що ніколи її тут не бачила.
— А ви що, узагалі не йдете з двору? Поїсти, скажімо.
— Ну, чому ж, іду. Та й чоловікові теж треба зготувати… — Бабця підняла брови. — А, ну хіба що в цей момент вона й могла пройти…
— Так, тут усе зрозуміло. Отже, ви гуляли із собакою й знайшли тіло.
— Так. — Вона подивилася йому в обличчя. — Скажіть, а це може бути маніяк? — Очі її розширилися від цієї думки.
Слідчий спохмурнів, ковтнув слину й відповів:
— Ні, навряд. Принаймні подібних убивств поки що не було, а отже, говорити про те, що це маніяк, ранувато… Отже, ви гуляли із собакою…
— Так, — закивала головою стара з усе ще розширеними очима.
— А вранці ви вигулювали собаку?
— Вигулювала, але не тут. Я ненадовго вийшла. Поводила його біля під’їзду й завела додому.
— А вчора ввечері ви де гуляли?
— Тут, на цьому ж місці… теж, як і сьогодні, — закінчення фрази вона промовила зовсім тихо.
— Не дивіться туди… — Бабця відвела погляд. — Отже, нічого незвичного не бачили й не чули?
— Узагалі нічого незвичного не бачила й не чула. І вночі теж. Я погано сплю. Часто опівночі сиджу на балконі. І цього разу так було. Але нічого я не чула… Ні, нічого… Точно. — Бабуся задумливо похитала головою.
— Добре, дуже вам дякую. Якщо щось згадаєте, обов’язково телефонуйте. — Він простягнув їй свою візитівку. — Можете поки що бути вільні.
Вона взяла візитівку. Поки розглядала картку, слідчий відійшов і набрав номер на мобільному.
— Обов’язково зателефоную. До побачення! Якщо щось згадаю…
Та слідчий її вже не слухав.
— Чуєш, Ярику, це я, — казав він по телефону до колеги. — У нас труп жінки, і знову біля того ж будинку, де був убитий отой, що продавав мобілки. Уявляєш? За попередніми даними, смерть настала вночі… Точніше, десь на початку ночі, як тільки настала темрява…
Ліза працювала психологом у рівненській школі 32. Завжди стверджувала, що будь-який конфлікт можна вирішити словами. Те саме вона сказала мені й цього разу, проте я її, звісно, не послухав. Ми піднімалися на шостий поверх будинку навпроти. Ліфт не працював, тому довелося йти пішки. Катьку лишили вдома. Я й Лізу не мав наміру брати, та вона й чути про те не хотіла.
— Ось ця квартира! — стиха сказала Ліза, указуючи на двері праворуч.
Ми віддихалися. Я подзвонив. У квартирі почувся шум, проте ніхто не відчиняв. Я знову подзвонив. Цього разу нам відчинили. Перед нами з’явився кремезний чолов’яга років сорока в майці та шортах. Побачивши та, очевидно, упізнавши нас, він хотів швидко зачинити двері. Проте я підставив ногу.
— Що це ви собі дозволяєте?! — невдоволено гримнув він. — Заберіть негайно ногу!
— Ти чого стежиш за моєю дівчиною та її сестрою? Ти хто такий? — гаркнув я, не звертаючи ані найменшої уваги на його слова.
— Ні за ким я не стежу! Ти що, з глузду з’їхав? Це ти хто такий? — Його темні очі були наповнені неприхованою люттю.
— Я сам щойно бачив, як ти витріщався на них у свій бінокль. Ти спостерігаєш за ними ще з вівторка!
— Ти що таке верзеш, сопляк? Мені що, робити нічого, щоб розглядати людей? Я просто перевіряв свій новий бінокль! А ти справжній параноїк! Теж мені! — фиркнув він і хотів знову зачинити двері. Та я все ще не давав йому цього зробити. — Забери ногу, інакше я викличу поліцію й звинувачу тебе в тому, що вриваєшся до мене додому! — уже досить голосно кричав він.
— Це я зараз викличу поліцію! І ти прекрасно знаєш, що саме я маю на це велике та очевидне право!
В очах чоловіка на хвильку з’явився страх.
— Та йди ти! — крикнув він і, відпихнувши мене, швидко зачинив двері.
— Не смій більше стежити за моєю дівчиною та її сестрою! Інакше я за себе не відповідаю! — гаркнув я й гупнув кілька разів рукою по його дверях.
— Заспокойся! — Ліза підбігла до мене. — Досить, припини лементувати. — Досі вона стояла збоку, не наважуючись підійти до нас. — Я думаю, він мусить усе зрозуміти. Ходімо.
Я глянув на бліду та налякану Лізу. Вона не була конфліктною людиною. Будь-яка сварка спричиняла для неї великий стрес. Кохана обійняла мене й ще раз промовила: