Коли приходить темрява

Його дратувала вся ця ситуація: друге вбивство за дуже короткий проміжок часу. Рівне — місто тихе, для нього таке не властиве. Якщо довідається преса… А якщо ще дізнається, що немає зачіпок… Буде йому непереливки. Дурна ситуація, але що вдієш?

Поліціянт кинув диктофон у кишеню. Цього року йому виповнилося лише сорок, а він уже мав достатньо сивого волосся. Доволі високого зросту, майже метр вісімдесят п’ять; багато хто у відділку його побоювався. Особливо через характер, який із кожним роком усе більше псувався. А коли рік тому чоловік розлучився, став іще більш нестерпним. Дехто навіть перешіптувався поза спиною, що він людиноненависник. І десь глибоко в душі Малашко розумів, що часточка правди в тому звинуваченні є. Ще з дитинства він полюбляв усамітнення, тримаючись подалі від усіх.

Малашко розмірковував: убиту сюди принесли, то є очевидним. Це помітять усі. Він подумки вилаявся. Чи, бува, не пов’язані одне з одним два останні вбивства? Як можна швидше залагодити цю справу? Його напарником однозначно буде Ярик — досить кмітливий чолов’яга. Вони вже давно працюють разом. Може, і непогано, що саме Ярик буде напарником, адже він доволі товариський, з ним якось простіше. Не те, що з деякими з їхнього відділку: зайвого слова не хочеться сказати.

— Андрію Степановичу! — Молодий хлопець у формі підійшов до нього разом із літньою жінкою, перервавши думки. — Ось ця пані знайшла тіло.

Хлопець підійшов до трупа й теж почав оглядати.

— Саш, я вже все оглянув, там насправді нічого цікавого нема. Жодних зачіпок. — Слідчий кинув на нього похмурий погляд з-під лоба.

— Ну, можливо, я щось побачу… — протягнув несміливо молодий чоловік, знітившись від позирку старшого по службі.

— Там нічого нема, — дещо грізно промовив слідчий. — Іди займайся своєю роботою, — процідив він, махнувши рукою в бік людей, що стояли неподалік. — Іди допитай он народ!

— Слухаю! — відказав поліціянт та знехотя пішов.

— Малашко Андрій Степанович, — представився він. — Слідчий. — Бабуся стояла, заховавши півобличчя в хустку, та про щось думала. — Ви чуєте мене? — промовив Малашко. Вона стрепенулася.

— Ох, так, вибачте, — стиха промовила бабця. — Просто страшно якось так стало… Цей труп… А це таки вбивство?

— Так, це вбивство… Не хвилюйтеся, немає сенсу. — Він не знав, як іще можна заспокоїти шоковану людину, яка знайшла труп. — Я не запитуватиму багато. Наскільки я зрозумів, нічого й нікого підозрілого ви не бачили, убиту не знаєте, так?

— Так, — знову стиха відповіла бабуся.

— Ви ніколи не бачили цієї жінки? — спитав Малашко, укотре в житті запитавши себе, чому літні люди навіть улітку дуже тепло вдягнуті. Чи то бояться захворіти, чи то що?..

— Ні, вона точно не з нашого двору, я тут усіх знаю.