Велика маленька брехня

«Дякую, любий, сказати жінці «заспокойся» завжди спрацьовує, хіба ні?» — подумала Маделін.

— Ма-а-м! Я не можу знайти черевик! — закричав Фред із коридору.

— Хвильку, Фреде, — гукнула у відповідь Маделін.

Абігель повільно похитала головою, немов од здивування, що їй доводиться терпіти таку обурливу поведінку.

— Знаєш що, мам? — сказала вона, не дивлячись на Маделін. — Я думала сказати тобі це пізніше, але скажу зараз.

— Мам! — заверещав Фред.

— Мама зайнята, — і собі закричала Хлоя.

— Глянь під ліжком, — гукнув Ед.

У вухах у Маделін задзвеніло:

— Що таке, Абігель?

— Я вирішила, що житиму з татом та Бонні.

— Що ти сказала? — запитала Маделін, але вона почула. Вона так давно цього боялася, а всі казали «Ні-ні, цього ніколи не трапиться. Абігель так ніколи не вчинить. Їй потрібна мама». А вона знала, що так буде. Вона хотіла накричати на Еда, запитати: «Навіщо ти сказав їй заспокоїтися?»

— Я думаю, так для мене буде краще, — сказала Абігель. — У духовному плані. — Вона перестала тремтіти і спокійно забрала свою тарілку зі столу до раковини. Нещодавно вона стала ходити точнісінько, як Бонні, — із прямою, немов у балерини, спиною і поглядом, спрямованим у якусь духовну точку на обрії.

Хлоя скривила личко:

— Я не хочу, щоб Абігель жила з її татком! — і по щічках покотилися сльози. Зелена фарба, якою була намальована блискавка на її щоці, потекла.

— Маа-ам! — загорлав Фред. Сусіди подумають, що його убивають. Ед затулив обличчя руками.

— Якщо ти справді цього хочеш, — сказала Маделін. Абігель повернулася від раковини та подивилась їй в очі, і на хвильку вони були лише вдвох, як усі ті роки — Маделін та Абігель. Дівчата Мак-Кензі. Тоді, коли життя було спокійне та тихе. Коли вони разом снідали у ліжку перед школою, сидячи поруч, опираючись на подушки і тримаючи на колінах книжки. Маделін пильно дивилася їй в очі. Пам’ятаєш, Абігель? Пам’ятаєш нас?

Абігель відвернулася.

— Справді хочу.