Незвичайні пригоди бурсаків

– Так вот же слушайтє, єжелі вам нє охота пропадать. Ми, значіт, знаєм, кто ви. Єсть, значіт, такой пріказ по дєрєвням, чтоб ізловіть двух парєньков, коториє намєдні убілі, значіт, барчука і єво вєрново слугу. Так уж не ви лі ето будєтє? – запитав крізь двері Мітріч.

Похолонуло в Самка всередині, коли він почув отаке від Мітріча. Хоч він і лихий, а сам з себе такого б не вигадав. Виходить, що й справді їх з Марком шукають. Повертає справа на зовсім погане.

– Так я вам, братци, по совєсті, – продовжував Мітріч. – Возьму с вас п’ять золотих, да і отпущу вас з Богом. Согласни, что лі?

Хотів був вже Самко обізватися до Мітріча, та вмить передумав. Совість у Мітріча глиняна. Візьме золоті, а потім ще скаже давати. Та ще як забалакати до нього, то він подумає, ніби хто його злякався і є дійсно ті, хто вбив панича й прикажчика. Краще мовчати.

Балакав, балакав Мітріч, вже він казав, щоб дали йому тільки чотири золотих, потім добалакався до двох, а нарешті пострахав, що не дасть їсти.

– Вот ви у мєня заговорітє, когда жрать захотітє, – сказав він загрозливо і замовк.

Потім ще чийсь голос почувся, кажучи Мітрічеві, що його кличуть до попа.

Знову настала тиша. А потім знову за стіною почулася балачка пошепки, хтось тяжко зітхнув.

– На мою думку, Марку, отам за стіною люди, і наче вони чогось не дуже веселі, – сказав Самко, прислухаючись біля стіни.

– Може, і люди, – погодився Марко, посмоктуючи люльку.

– А нам, отут сидячи, треба щось думати про те, щоб не сидіти. Мабуть, доведеться вночі зломити двері та тікати. А коли отой Мітріч не пускатиме, то дати йому прочухана, – міркував Самко, а потім почав щось думати мовчки.

За стіною почулося, що хтось заплакав; плакав гірко, бо аж хлипав, чути було, що плакав дорослий. Зворушив отой тихий плач Самка. Схотілося знати – хто воно плаче й чого.

– А, чи не поліз би ти, Марку, вгору та чи довідався б, чи не міцна стеля? – запитав Самко.

– Мабуть, не міцна, – сказав Марко.

Для нього не було нічого міцного. Потягнувши кілька разів люльку, він сховав її в сакву, підвівся, не поспішаючи, підійшов до стіни і подерся вгору під стелю.

– Ти ж там потихеньку, ідоле, дивись, щоб не дуже тріщало, – остеріг його Самко.

Марко доліз до стелі, зігнув трохи голову, потім напружив свої волячі в’язи, і дошки, затріщавши стиха, піднялися вгору. Зробилася в стелі чимала пролазка.

– Лізь туди, на той бік, – прошепотів Самко.

Але Марко закрутив головою, засопів носом і зліз назад.

– Темно отам, цур йому, – пробубонів він злякано.

– Ну, з тебе ж і Перун, – сказав докірливо Самко.

Узявши під пахву патерицю, поліз Самко вгору. Нема чого робити Маркові, поліз і він за ним. Пролізли в пророблену пролазку, а потім спустилися униз по той бік стіни і опинилися на другій половині комори. Почали роздивлятися навкруги. Тут було просторніше і трохи видніше, бо просвічувалося з щілини біля віконниці. Погано було, що тут дуже смерділо.

Ще роздивившись, вони побачили в темнім кутку купу збитої соломи, а на ній кількох людей; з них дехто сидів, а інші лежали. Вони, мабуть, злякалися Самка з Марком, що так несподівано з’явилися до них згори, і сиділи мовчки, не рухаючись, мов заклякли на місці.