Незвичайні пригоди бурсаків
- Автор: Таль В.
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-23-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Незвичайні пригоди бурсаків». Краткое содержание книги:
Під псевдонімом В. Таль сховався письменник Віталій Товстоніс (1883–1936). Його захоплива пригодницька повість «Незвичайні пригоди бурсаків», яка востаннє видавалася у 1929 році, сягає у козацькі часи, а саме у рік зруйнування Січі – 1775. Двоє бурсаків тікають з бурси на Січ і дорогою переживають безліч пригод. Зокрема допомагають селянам підняти повстання проти поміщицьких утисків, проявивши себе справжніми козаками.
Для широкого кола читачів.
Стукав Мітріч, кричав, лаявся й погрожував.
Самко боявся тільки, щоб він, бува, не надумав одімкнути двері та подивитися, чи є в присінку його полонені, бо тоді пропало те, що надумав Самко. Він з тривогою прислухався, чи не клацне, бува, замок. Та обережний Мітріч і не подумав одмикати, знаючи, що розлютовані полонені не подарують йому неволі.
А нещасні в’язні, почувши голос Мітріча, наче скам’яніли, і тільки було чутно, як у декотрих з них цокотіли від остраху зуби.
Надворі вже, мабуть, вечоріло, бо зовсім темно стало у в’язниці. Зітхали зажурені в’язні, куняв байдужий Марко, а його підштовхував Самко, не даючи спати.
Коли ось почулися кроки за стіною біля зачиненого вікна.
– Мітріч... – ледве чутно прошепотів один з в’язнів. А інші затремтіли, мов у лихоманці.
– Лізь тихенько за мною... – сказав пошепки Маркові Самко. – Не ворушіться ж, – прошепотів він до в’язнів, хоч їх і не треба було попереджати.
Ліг Самко на черево і поплазував до вікна, а за ним і Марко. У ту хвилину Мітріч, мугичучи собі під ніс: «Блажен муж», забряжчав ключами, одмикаючи віконницю.
Блиснув світ у вікні без шибок.
– Ей, ви, черті, – загримав Мітріч і встромив у вікно свою бородату пику, щоб подивитися, що робиться всередині комори. У ту ж мить Самко, що стояв навколішках збоку вікна, вхопив швидко Мітріча за бороду, а Марко, стоячи по другий бік вікна, простягнув свої довгі руки і схопив його за горлянку. Хотів Мітріч крикнути, але наче вдавився.
– Тягни його, ірода, всередину, – сказав Самко.
Дужі Маркові руки втягли прикажчика крізь вікно в комору. Він затріпав руками й ногами, заборсався, але даремно. Що вже там робити вовкові в обіймах ведмедя.
– У діжку головою його, – сказав ще Самко.
Марко зігнув Мітріча вдвоє і з розгону встромив у смердючу діжку головою й ногами разом, що йому ніде там і поворухнутись. Було чутно, як у діжці булькотіло та клекотіло.
– Соломи, хлопці, – сказав Самко в’язням.
В’язні гуртом вхопили по оберемку гнилої соломи і вже без вказівок напихали її в діжку поверх Мітріча. Побачили парубки, що найстрашніший для них у світі вже був нестрашний нікому, і за мить діжка була напхана вщерть соломою. Блищали в хлопців очі, вони немов оджили, загачуючи свого ворога. А один хлопчак скочив поверх діжки і притоптував ногами солому, а сам плакав, хлипаючи, і сміявся разом.
– А тепер, хлопці, хто куди, – сказав в’язням Самко.
Кинулися вони до вікна, але чогось раптом зупинилися.
– Синки Мітріча... – прошепотів один з в’язнів.
Глянув Самко і побачив, що у вікно встромили голови два парубчаки. Вони принесли два мішечки, один з хлібом, а другий з ріпою і дивилися здивовано всередину комори, думаючи, мабуть, чого воно їх батько поліз у вікно.
– Сюди їх, Марку! – вказав на них очима Самко.
І не встигли вовченята нічого подумати, як дві руки вхопили їх за в’язи обох разом і потягли крізь вікно всередину комори. Вони, гепнувшись об долівку, сиділи і злякано позирали на всіх.
– Не кричіть і не ворушіться, бо тут вам і амінь, – промовив грізно, блискаючи очима, Самко і направив на них свого пістоля.
Випещені рожеві обличчя Мітрічевих синів зблідли. Вони в своїх новеньких чумарочках та блискучих чобітках сиділи долі, нагадуючи ляльок з вертепу.
А тимчасом зникали за вікном один за одним недавні в’язні. За ними виліз і Марко й став біля вікна.
– Коли хочете бути живі, то сидіть отут мовчки й не ворушіться. А коли з вас хто писне, ми повернемося й рішимо вас, – наказав Самко синкам Мітріча. – Ми розбійники, – додав він, вилазячи у вікно.
Хлопчаки сиділи, наче онімілі.
Ще раз глянув на них грізно Самко знадвору і зачинив віконницю. А Марко взяв на плечі обидва мішечки.
У ту мить вийшла з хати Мітрічева господиня, тілиста і добре зодягнута. Вона роззявила рота, мабуть, хотіла щось сказати, коли ж Самко глянув на неї так грізно, що вона скрикнула голосно і зникла в сінях, зачинивши двері.
Озирнувшись навкруги, з пістолем в одній руці, з патерицею, в другій, Самко, мов справжній розбійник, кивнув мовчки головою Маркові, і вони пішли швидко через город у той бік, де манячив ліс, а за ним ховалося на ніч сонце.
Уже на шпилі почули вони позад себе в селі гучний репет, мабуть, у дворі Мітріча. Незабаром почувся з села церковний дзвін на сполох. Ще швидше пішли хлопці. А коли вже наближалися до лісу, позад них загомоніли люди, мабуть, погоня; але вже смеркло і неможна було нічого бачити в далечині.
Самко зупинився, підсипав на поличку пороху і стрельнув у той бік, звідкіль чувся гомін. Там одразу усе вщухло.