Шизґара
- Автор: Батурин Сергій
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-86-7
- Жанр: Контркультура
Электронная книга - «Шизґара». Краткое содержание книги:
Читач разом із героями довідається, хто топив купальників на Центральному пляжі Києва, як купити машинку для фальшування грошей, які побоїща гриміли на ковзанці Центрального стадіону, де в Києві був гастроном Яма, де плавав лапоть і ще масу цікавих і корисних речей. Київський міський сленг, наївна романтика першого кохання, вулиці рідного міста — складові, що роблять роман Сергія Батурина непересічним свідченням тієї епохи.
У спілкуванні з Олексою виявилася дивна особливість: повне розуміння одним одного — кожен з них, почавши фразу, міг її не продовжувати, бо другий вже точно знав, що йому хотіли сказати. Вони могли розмовляти якимись абсолютно неясними й недоступними для присутніх натяками. Решта тільки очима кліпає, а вони: «зрозумів — зрозуміла».
Белс казився та передрочувався, а Ом згадував Олексієве «неймовірна дівчина», сказане про Ірину в перший день знайомства цих двох, і гмикав, кайфуючи від своєї прозорливості: одразу ж просік — тащиться кореш, ще й як, від цієї, нехилої таки, дівулі. Він і одразу це підозрював, а тепер явно бачив: у Белса з Джековою хазяйкою перспектив нема, надто вони різні. Самому ж Сергійкові Ірина як жінка не надто подобалася: «Не мій сайз», — визначив для себе він, маючи на увазі таки не габарити, а сексотип. Белсовим батькам вона теж не сподобалася: плекана та пещена, — не такої невістки хотіли вони собі.
А от Валентині Іванівні типаж, до якого належав Вітя, подобався, вона таких хлопців — високих, спортивних, світлооких та світловолосих — любила в юності, а тепер мала до Белса особливу ласку. Як зайде до хати, вона й пришановує, без чаю не відпустить, розмовою розважить. І дуже їй подобалося, як він серйозно судить про майбутнє. Доросла людина. Хотілося б, звісно, щоб знайшла хлопця зі свого кола, з дипломатичної родини, та якщо вже так, то не ставати ж проти доньчиного вибору. Вона так собі міркувала й не замислювалася, що й самі-то вони потрапили до цього середовища не так давно, та й то завдяки родині Нехлюйків, що в тому світі, куди вони щойно потрапили й приналежністю до якого так пишалися, можуть знайтися такі, хто вважатиме їх вискочнями й не «цього поля ягодами».
Хай там як, але дружні стосунки Віті Белса з матір'ю Ірини призвели до наслідків, на які вони зовсім не розраховували. Одного разу юнак прийшов до коханої, коли її відрядили до магазину. Ірчина матуся запросила його на кухню, пригостила чаєм з пряниками й завела душевні розмови в сенсі промацування ґрунту: а які, мовляв, у вас, Вікторе, плани на подальше доросле життя?
А він нема того, щоб з Іриною спочатку обговорити, здуру й зайшовся розводити: за рік Ірина закінчить школу й вступить до інституту, ще за два по тому я закінчу свій, вона перейде та третій курс, тут-то ми й одружимось. Один розливався, друга згідно кивала, а невдогад їм було, що та, про кого вони говорили, вже прийшла з гастроному, й усю його тираду їй у передпокої дуже добре чутно. І тут її як скажений ґедзь укусив:
— Ага, ти вже й напланував на десять років наперед! А мене спитати не треба? Я тобі не людина?
– Іришо, що з тобою? — витріщився на неї Белс.
— Нічого. Зі мною все в порядку. Це з тобою щось. Ти вигадав, що після кількох походів у кіно й на пляж ти маєш на мене якісь права? Що ти можеш за мене вирішувати? І як ти смієш робити це в мене за спиною?
– Іро, — ніяково спробувала урезонити мати.
— Що — Іро? Злигалися? Що ти тут розсівся? — накинулася вона на Белса. — Тут тобі не кафе!
Усе її роздратування, що накопичувалося останніми днями, водоспадом полилося на його голову, винну лише в тому, що належала хлопцеві, котрий був дівчині не до душі.
Поки він взувався, вона стояла над ним, уперши руки в боки, і в очах її танцювали й перекидалися бісики, а охайний носик сопів, наче належав розлюченому бегемоту, а не гарній мініатюрній дівчині.
— Більше ніколи не приходь до мене! — прогарчала йому в спину й грюкнула дверима — парадним аж луна пішла.
— Теж мені, кавалер знайшовся! — не могла заспокоїтися вона.
А він ішов пригнічений: ще позавчора на пляжі він розглядав її, подумки знімав невеликі клапті тканини, що прикривали найспокусливіші ділянки її тіла й думав, що треба негайно, лише тільки її батьки повернуться до Москви, закріпити стосунки близькістю, навіть уявляв, як він візьме її, а тепер — що? З якого дива вона на нього накинулася та як тепер миритися — він не уявляв. Приводу ж не давав. Він ще плекав якісь надії, а нерозвинена його інтуїція не могла йому підказати, що це — крах.