Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— Я был за Майдан, я был против власти Януковича. Против того беспредела, который они творили в стране. Я часто участвовал в тендерах на госзакупки, поэтому видел, что происходит на самом деле. А происходило разграбление.

Спершу він лише спостерігав, як схід країни — з легкої руки та за активної допомоги Росії — охоплювали сепаратистські рухи. А коли окупанти зайняли Крим, а довкола Донецька з’явилися блокпости та озброєні люди, Дмитро вирішив: потрібно й собі брати до рук зброю для захисту родини та рідної землі. Те, як він шукав, до кого б приєднатися, чоловік згадує із посмішкою.

— Когда прозвучало в Интернете, что есть мобилизационные пункты, Нацгвардия, внутренние войска, я позвонил туда и спросил: куда идти? Они ответили: а где у вас ближайшая часть внутренних войск? Ближайшая была в Донецке. И вот представьте картину: еду я из офиса на шестисотом мерседесе, в костюме, галстуке, останавливаюсь возле военной части, захожу и говорю:

— Хочу в добровольцы.

На меня смотрят как на душевнобольного.

— Добровольцем куда?

— Как куда? Родину защищать.

— По контракту служить хотите?

— Да нет, быстренько защитим и дальше своими делами заниматься.

Трагічність і водночас комічність ситуації полягала в тому, що в той час, коли Росія вже озброювала сепаратистів на сході та надсилала до країни своїх інструкторів та кураторів, на Донбасі не знали, що робити і куди посилати добровольців, які приходили у військові частини проситися на фронт. А таких було чимало. Дмитра вийшов зустрічати командир частини та його зам. Чемно записали телефон та пообіцяли зателефонувати. Але дзвінка від них чоловік так і не дочекався. Дочекався лише, коли з Донецька почали виводити внутрішні війська.

— После этого я сложил полномочия, передал управляющие документы своему компаньону, который оказался сепаратистских взглядов, попрощался с коллективом и 15 числа со спортивной сумкой приехал в расположение батальона «Донбасс», лагерь «Дружба» Великоновоселковского района.

У «Донбасі» його прийняли без зайвих запитань. На той час чимало місцевих — з Донецької та Луганської областей — уже встигли поповнити лави добровольчого батальйону. Далі була війна. Важка і затяжна. А не «швиденький захист Батьківщини», як думалось багатьом бійцям, хто добровільно попросився на фронт. Серед світлих моментів були звільнення Артемівська і вдячність та сльози місцевих, коли бійці йшли з міста. Бої за Попасну та Лисичанськ. І поступове просування до Іловайська — на ту мить стратегічно важливого міста, яке з’єднувало залізницею частково окуповані Донецьку і Луганську області та сусідню державу-­агресора. Отримати контроль над Іловайськом означало відрізати сепаратистів від постачання зброї й боєприпасів з Росії та здобути велику моральну перевагу і перемогу над ворогом. Тож операцію зі звільнення міста планували ретельно та в деталях. У теорії — на папері — усе було грамотно і зайвих питань ні в кого не викликало, ані в керівниц­тва сектору, ані в бійців.