Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— Дивляться, — пояснює комбат. Так само, як ми — на них. І вони ж за нами спостерігають. Тому досить тут світитися. Пішли.

Швидко перебігаємо до наступного спостережного пункту. Тут та сама картина — ДШК посередині бліндажа. «Поранені» дерева по боках. На земляному насипі — іконка Божої матері. Та бінокль.

— Зараз у них трішки тактика змінилася, — розповідає про поведінку ворога комбат. — Вони не тільки обстрілюють наші позиції. А починають закидати вже в місто снаряди. Горять будинки, люди є вже поранені від їхніх пострілів, РПГ в основному використовують, крупнокаліберні кулемети. А потім, після стрілянини по мирних, переносять увагу на наші позиції. І вже зав’язується бій.

— А скільки бій зазвичай триває?

— Коли як. Коли годину, коли — півтори, дві, три, шість. По-різному буває. — Про контактні бої, інформація щодо яких з Мар’їнки надходить чи не щодня, Михайло Михайлович розповідає рівним, спокійним тоном. Для тих, хто тут тримає оборону, щоденні сутички з ворогом стали вже буденністю.

— А хто тут, навпроти вас, стоїть, знаєте?

— Я знаю, що більше кадрових російських військових. Це морські піхотинці з Далекосхідного військового округу. Потім були з Північного флоту. Зараз наче як з Балтійського. Так вони міняють один одного, ротацію проводять, навчаються, бойовий вишкіл проходять тут, на українській землі. Я думаю, що це не те місце, де вони повинні це робити. Тому що мають тут великі втрати і колись до них дійде, що цього не варто робити. Давайте звідси підемо.

— Ой, а ще секунду можна? А те, що сьогодні тихо, от зараз, вас не насторожує?

— Ну, так, трохи насторожує. Ми ж до іншого звикли. Звичний режим — це коли починається щось, коли ми знаємо що робити. А коли спокійно, то… незрозуміло, що у них, яка задумка в голові. До чого нам готуватися. Так, ідемо дальше…

Далі ми прямуємо на ще одну позицію, таку ж близьку від ворога, як і попередня. Перед тим як пірнути у чергову траншею, за кілометр звідси, на одному з териконів помічаю прапор із синіми та червоними кольорами з якоюсь тварюкою посередині.

— Це що, деенерівський?

— Так, там уже їхні позиції. Ну, нічого, ми і його з часом дістанемо, — сміється Михайло Михайлович.

Бігом пірнаємо у нові траншеї. Так само викопані вручну. І так само — під свистом куль та снарядів. Тут усе, як і на попередніх позиціях. Тільки ворожі бліндажі здаються звідси ще ближчими. А лінія оброни, яка тягнеться уздовж соснового бору, — ще чіткішою.

— А ви тут давно? — звертаюся до Михайла Ми­хайловича, уже практично знаючи відповідь. Надто чіткі, конкретні та рішучі його команди для звичайного мобілізованого.

— Давно. З перших днів війни. Я кадровий офіцер. Був на пенсії. Почалася війна — викликали.

— А хто ви за спеціальністю?

— Танкіст, командувач танкового батальйону.

— А вам дали піхоту.

— Я просився у танкові війська, але не вийшло. Але танкові — це теж, по суті, піхота. Принаймні дотичне. Ходімо, бо мені на шикування на 17-ту потрібно встигнути.