Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
І, не всидівши в печері, в поле рушив на коні.
Я примчав сюди на гору і спинився на горі:
Лев з тигрицею укупі тут зійшлися в чагарі.
Я зрадів, бо за коханців їх вважав у тій порі,
Та злякався, спостерігши щось жахливе в їхній грі.
Вдвох тигриця й лев шугали,- я стояв здаля весь час,
Думав, що й вони міджнури, аж вогонь в душі пригас;
А вони зійшлися, стали, в боротьбі сплелися враз,-
Лев ловив тигрицю збіглу. Здивував мене їх сказ.
Спочатку - мов жарт, а потім дика лють їх пащі пінить,
Б'ються лапами обоє, смерть - і та борні не змінить;
Налякалася тигриця - так жіноцтво завше чинить.
Лев за нею мчиться люто, і ніхто його не спинить.
Розлютився я на лева, вірний меч в руці затис:
«Геть таку хоробрість! Нащо ти коханку бив і гриз?»
Та й з мечем злетів на нього і над ним меча підніс,-
Зразу з черепом розтятим повалився лев униз.
Меч відкинувши, тигрицю охопив я стрімголов,-
Ради любої моєї хтів їй виявить любов,
Та вона гарчала й кігтьми тіло дряпала у кров;
Я не стерпів і до смерті ту тигрицю поборов.
Сперш хотів угамувати, та роздерла руку голу,
Не притихши,- спересердя я поверг її додолу.
І в ту мить згадав, як в сварці був образив світлочолу,
І в плачі я ледь не втратив душу, в горі похололу.
Оповів усе, мій брате, що я зніс, без тебе живши.
Нащо жити? Не дивуйся, отаким мене узрівши,-
Я з життям уже в розлуці, смерть єдину полюбивши».
І зітхав, і плакав витязь, повість журну розповівши.
Автанділ також з ним плакав і росив сльозами квіти.
Він казав: «Не змучуй серця, не вмирай, ріши терпіти;
Бог ласкавий до кохання, хоч багато зніс журби ти,-
Він удвох вас не єднав би, хтівши потім розлучити.
Лихо стежить за міджнуром, наче тінь, навколо бродить,
Та, як хто зазнав страждання, згодом радість він знаходить.
О любов - чуття тужливе, що до смерті нас призводить,
Що невчених научає, а в розумних безум родить!»
ЯК ТАРІЕЛ І АВТАНДІЛ РУШИЛИ ДО ПЕЧЕРИ ТА ЯК ВОНИ ПОБАЧИЛИ АСМАТ
Вдвох помчали до печери, до гірського перевала.
їх Асмат узріла й зразу сповнена відради стала,
Поспішила їм назустріч, камінь скель слізьми черкала;
Із плачем поцілувались, і пройшла недуга стала.
Крик Асмат пролинув: «Боже! Ні, тебе язик не змовить,-
Світ ти сяєвом наповнив, наче сонця щедра повідь!
Як хвалить тебе, як славить через людську кволу сповідь?
Ти не вбив мене,- тебе я не здолію славословить!»
Таріел сказав: «О сестро! Щасним вже мені не бути,
Бо завжди воліє доля втіху в горе обернути,-
Це - закон правічний світу, і не вперш його нам чути.
Радість я б зазнав од смерті,- жаль мені твоєї смути!
Хто б у спразі дав пролитись марно десь води й краплині?
Нащо я ридав раніше, нащо я ридаю нині?
Смерть - в безвідді, повноводдя ж оживляє й цвіт в пустині.
Де троянди ті єдині? Де згасає блиск в перлині?»
Автанділ, також згадавши сонце втрачене - кохану,
Проказав: «Моя навіки! Я без тебе жить не стану,
Бо розлука загорнула все життя в скорботу тьмяну.
О, якби була ти знала, як вогонь роз'ятрив рану!
Сонце никне,- і троянди укриваються імлою;
Що лишилось нам, як сонце заховалось за горою?
Укріпися, кволе серце, ставши скелею твердою,-
Не вбивайся, бо красуня ще зустрінеться з тобою!»
Вгамувавшись, мовкнуть левні, хоч вогонь палає в тілі;
Йде Асмат в печеру, стогне, теж згоряючи в горнилі.
Перед ними шкуру тигра стеле на гірському схилі,-
Там сідають і говорять речі тихі, серцю милі.
Починають учту, мцваді спікши й винісши на гало,-
Був бенкет отой без хліба, і гостей на ньому мало.
Просять їсти Таріела, та на їжу сил не стало:
Шмат маленький розжувавши, він випльовує недбало.
Це - приємно, якщо людям кажуть речі ніжні й гідні,
Вислуховують їх пильно й не минуть вони безслідні,
Бо почнуть згасати трохи у душі вогні невидні.
Люди згадують охоче про свої минулі злидні.