Незнайко на Місяці

— Пообідав, — несміливо признався Незнайко.

— То ти, може, ще й закусити хочеш, га? Ану, Дригль, розквитайся з ним своїми методами!

Дригль схопив Незнайка за комір, поставив навпроти широких двійчастих дверей і так уперіщив кийком по шиї, що Незнайкові потемніло в очах, він полетів через усю кімнату, стукнувся головою об двері, від чого вони широко розчахнулись, і, вилетівши прямо на вулицю, гепнувся посеред бруківки. Від удару і від дії електрики він деякий час не міг прийти до тями. Поступово свідомість повернулась до нього, й він уже хотів підвестися на ноги, як раптом побачив, що двері поліцейського управління знову розчахнулись, і з них вивалився на бруківку Козлик. Незнайко схопився, підбіг до нього й став допомагати піднятися.

— Шахраї! Мерзотники! Злочинці! Негідники! Я вам покажу! — кричав з сльозами на очах Козлик.

Він підвівся і насварився кулаком у напрямку вже зачинених дверей.

— За що вони тебе так? — співчутливо спитав Незнайко.

— Сам не розумію! Цей осел у ковпаку питає: «Тобі не набридло, голубчику, в каталажці сидіти?» Я кажу: «Набридло, голубчику, та що вдієш!» — «А чи не хочеш, щоб тобі скоротили строк?» — «Хочу», — кажу. «Це, — каже, — можна влаштувати. Ану, Дригль, скороти йому строк». Ну, Дригль як уперішить мене кийком по шиї! Бачив, як я на бруківку гепнувся?

Незнайко не знав, як утішити бідолашного Козлика.

— Добре, що у вас тут сила тяжіння у шість разів менша, ніж на Землі, — сказав він. — Коли б ти у нас так брякнувся, то й кістки поламав би.

— Шахраї нещасні! — схлипнув Козлик, потираючи рукою шию, де він ударився. — Не хочеться тільки зв'язуватись, а то я б їм показав. За правилом, вони повинні були дати нам поснідати, а потім із тюрми гнати!

— А ти за що в каталажку попав? — спитав Незнайко.

— За те, що бублика понюхав, — признався Козлик. — Ти не думай, я зовсім не злодій. Просто я занадто довго ходив без роботи. Всі гроші, які в мене були, проїв, усе, що в мене було, продав і вже голодував. Одного разу два дні підряд зовсім нічого не їв. На третій день ішов повз булочну. Думаю: зайду хоч подивлюся, які бублики бувають, то, може, апетит пропаде. Зайшов у булочну, а там всюди калачі, булки, пиріжки, ватрушки, коржики, пончики. Все пахне так, що одуріти можна. А тут бублики прямо на прилавку лежать. Я взяв один бублик, понюхав. А господар помітив. Як схопить мене за руку і ну гукати поліцейського: «Він, — каже, — хотів у мене бублик з'їсти». Що там було! Бублик у мене відібрали, по шиї мені надавали та ще на три місяці засадили в холодну.

Витерши рукавом сльози і трохи заспокоївшись, Козлик спитав:

— Ти куди підеш тепер?

— Сам не знаю, — відповів Незнайко.

— А в тебе гроші є?

— Нема.