Заборонені чари

Маріка дійшла цілком логічного висновку, що дивні „нитки“ належать порталам тутешніх родичів Конора МакКоя. Часом вона смикала їх у сподіванні одержати відповідь, але марно. Тут чари вмерли, і ніхто не почув її виклику… А може, хтось почув — та не той, хто треба. І тепер нею зацікавилися.

Хоча, з іншого боку, Кейт з’явився лише рік тому за тутешнім часом, а Маріка вже давно припинила експерименти з дивними „нитками“. Проте в будь-якому разі факт залишається фактом: до її таємниці долучилися сторонні люди. І, судячи з Кейтової поведінки, від цих людей не варто чекати нічого доброго. Отже, треба щось робити — і то негайно…

Маріка взяла з сусідньої шафи туфлі, взула їх, насамкінець загасила лампу в торшері й увійшла під золоту арку порталу. А наступної миті опинилась у своєму кабінеті в Мишковарі.

Закривши портал в Алісиній спальні, а цей залишивши відкритим, Маріка підступила до вікна, розсунула штори й жадібно припала оком до щілини між віконницями.

Зовні був ясний сонячний день, і з пагорба, на якому стояв замок, було видно всю мишковицьку бухту, що аж рясніла вітрилами різних кораблів — від маленьких рибальських човнів до величних красенів-фреґатів. У порту й на вулицях міста панувала звична метушня. Попри кризу верховної влади в Імперії, життя йшло своїм звичним трибом. Мишковитяни були люди практичні, вони стежили за розвитком подій довкола корони, тримали носа за вітром, а вуха нашорошеними, але зовсім не збиралися через князівські чвари втрачати свій заробіток.

Маріка насилу відірвалася від вікна й щільніше причинила віконниці. За чотири тамтешні місяці вона так скучила за рідним містом, за теплими й лагідними водами Ібрійського моря, за солоним, трохи гіркуватим морським повітрям, за нічним небом зі звичними візерунками сузір’їв, за знайомими та незнайомими їй людьми, яких об’єднувало одне, найголовніше — всі вони були її співвітчизниками.