Таргани

Харрі ледве не виплюнув апельсиновий сік на столик.

— А з якого дива мені нею бути? — запитала вона, підносячи кухоль до губ.

Дійсно, з якого дива, подумав Харрі, дивлячись, як здригнулося її горло, коли вона ковтнула пива. І згадав слова Єнса Брекке про кадик, що його хірурги, як правило, прибрати не можуть.

— Ти шокований? — сказала вона раптом серйозним тоном, поставивши кухоль на стіл.

— З якого дива? — Слова його пролунали як луна, і він поспішив додати: — Я й сам дебютував приблизно у твоєму віці.

— Так, але не в тринадцять років, — заперечила вона.

Харрі вдихнув, задумався, а потім повільно випустив повітря через зуби. Цю тему треба негайно перевірити.

— Он як? А скільки ж було йому?

— А це секрет. — Обличчя її набуло колишнього задерикуватого виразу. — Розкажи краще, чому в тебе нема подружки.

У якусь мить йому схотілося розповісти все як є, щоб подивитися, як він сам витримає шокову терапію. Розповісти, що обидві жінки, яких він справді кохав, загинули. Одна з власної волі, інша — від руки вбивці.

— Це довга історія, — вимовив він нарешті. — Я втратив їх.

— їх? Так їх було кілька? Може, саме тому так і трапилося, раз ти розривався між ними?

Харрі чув у її сміху дитячий запал. І не зміг змусити себе запитати, що за відносини в неї з Єнсом Брекке.

— Та ні, — відповів він. — Напевно, я просто за ними не вглядів.

— У тебе серйозний вигляд.

— Шкода.

Обоє замовкли. Вона смикала етикетку на пивній пляшці. Поглядала на Харрі. Немов роздумувала, чи зробити їй наступний крок. Етикетка відірвалася.

— Ходімо, — нарешті сказала вона, — я покажу тобі дещо.

Вони спустилися вниз сходами, пробираючись між студентами, пройшли по тротуару й піднялися на вузький пішохідний міст, перекинутий через широкий проспект. Посередині моста вони зупинилися.

— Поглянь, — сказала вона йому. — Хіба не красиво!

Він глянув на машини, що летіли їм назустріч і геть від них. Проспект простягався, скільки око сягає, і вогники машин, мотоциклів і туктуків зливалися вдалині в суцільну жовту смугу, схожу на потік лави.

— Нагадує змію, що в’ється, із світним візерунком на спині, тобі не здається? — Руна перегнулася через поруччя. — Мене от що дивує? Я знаю, у цьому місті знайдуться люди, готові з радістю вбити за ті жалюгідні копійки, що лежать зараз у мене в гаманці. І разом із тим мені ніколи не буває тут страшно. У Норвегії ми по вихідних завжди їздили в гори, на дачу, і я із закритими очима могла ходити по цій самій дачі й усіх довколишніх стежках. А на канікули ми вирушали в Ерсту, де всі знали одне одного, і місцева газета повідомляла про дрібну крадіжку в магазині як про сенсацію. І все-таки саме тут, а не там, я почуваю себе найнадійніше. Тут, де так багато людей і я нікого з них не знаю. Хіба це не дивно?

Харрі не знав, що їй відповісти.