Фіолетові діти
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-966-424-134-9
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Фіолетові діти». Краткое содержание книги:
— Зрасті, Дарино Миколаївно!
— Заходь, — усміхаюся, — чого ти такий таємничий?
— Та, від Майки тікав! — відповідає він філософськи, підходить до мене і бере одну зі сніжинок та роздивляється її на світло.
— Гарні? — питаю.
— Ага! А ви їх куди будете? На вікна?
— Так, на вікна приклею… То що в тебе?
— А я для вас про все дізнався. Про те, шо ви просили… — Славко переходить на таємничий шепіт, — але це великий секрет, і ви нікому… Добро?
— Добро, — киваю.
— Так ось, вони збираються тридцятого, — очі у Славка блищать загадковим блиском. Йому подобається ця гра.
— Точно? Перед самісіньким Новим роком?
— Точно. У печері за містом. Я тут вам усе намалював, — він підсовує мені видертий із зошита аркуш паперу в клітинку, трохи зіжмаканий, на якому дитячими кривулями, але досить розбірливо, все розписано: як проїхати і куди йти, навіть накреслено план.
— А ти молодець! — із повагою розглядаю «план».
Славко у відповідь задоволено усміхається.
— Як ти про все довідався?
— У мене спосіб є…
— Який?
— Це секрет, — тепер очі в нього, як у бісеняти.
— То що, не скажеш?
Зітхає:
— Скажу… Я екрануюся. А вони не знають, шо я вмію.
— Як це?
— Дуже просто — якщо не хочеш, шоб тебе помітили, треба в голові крутити яку-небудь пісеньку. Тоді не видно, шо то ти.
— Так просто? Подумки співати?
— Ага! Тільки не зовсім співати, а прокручувати, шо колись чув… тільки спочатку треба зробити голову порожньою. Ну, щоб у ній нічого не було. Ясно?
Я згадую, що подібне я читала в якійсь фантастичній книжці з далекого дитинства: якщо прокручувати в голові слова пісеньки, то твої думки неможливо прочитати, і думаю, дивлячись на Славка: «Може, ти граєшся, дитинко?»
5
Ось і настав цей день. Тридцяте грудня. Ця дата мене одночасно лякала і вабила. Та, мабуть, більше вабила. І що більше я собі говорила: все це видається не надто розсудливим і навіть досить небезпечним, то більше мені хотілося встромити туди свого носа.
Цікавість…
Цікавість… кого ти і коли доводила до добра?
Але питання, що пульсували в моєму мозку, вимагали відповідей. Це повне безумство…
Але.
Я хочу знати.
Я маю на це право.
Тому я беру з собою галогенового ліхтарика, «шукача», тепло одягаюся та вирушаю за пригодами.
У метро я помічаю декількох учнів із нашої школи. Вмикаю «шукача». Так, вони «світяться». Шість зелених плямок на екрані. Здається, я натрапила на потрібний мені слід. Я непомітно сідаю з ними до одного вагона.
Без пригод ми дістаємося до потрібної зупинки. Я йду за ними. Спочатку змішуюсь із натовпом. Поступово людей меншає. Ми відходимо все далі і далі від цивілізації. У цих місцях навіть ліхтарі вже рідкість. Але світить повний місяць — і все видно. Сніг напередодні підтанув, і від морозу асфальт місцями вкрився тоненькою крижаною кіркою. Вона трохи тріскотить під ногами. Я намагаюся йти тихо й обережно. Раптом один із хлопців озирається. Треба йти ще обережніше… Я уповільнюю кроки та ховаюся за деревами. Згадую, що Славко мені радив екрануватися, бо мене можуть помітити. Може, вони і справді читають думки? Мені робиться трохи по м’ятному холодно від цієї фантастичної думки, та зараз ніч, темні, виразні тіні від повного місяця здаються живими химерними істотами, і я готова повірити у будь-що… Як там мене вчив Славко? Треба звільнити мозок? Я намагаюся ні про що не думати. У мене, мабуть, погано виходить, бо хлопець озирається ще раз. Мене не бачить, бо я ховаюся за деревом. Я ще більше відстаю від них і запускаю першу пісеньку, яка спадає на гадку. Дурнішого годі й придумати:
Спасибі Сердючці!
Мене вже ніхто не помічає. Принаймні не озирається.
Ми звертаємо з асфальту і заглиблюємося в невеликий лісок, яким щільно поріс височенний пагорб. Намагаюся йти якомога тихіше. Вже немає крижаної кірки, натомість, що вище ми підіймаємося, то більш поодинокими стають білі клаптики снігу і навкруги, під деревами, чорніє гола земля Ми йдемо доволі довго. Звіряюся з папірцем — просуваємось у потрібному напрямку. Кросівки м’яко і майже нечутно несуть мене стежкою, що зміїться попереду. Стежка робиться дедалі крутішою. До дерев додаються величезні каменюки, що то тут, то там стирчать із-під землі, немов спини таємничих рептилій, які вилізли погрітися під місячне світло. Я пропустила своїх «провідників» добряче вперед, тому бачу тільки їх далекі тіні. Раптом тіні ковзнули трохи вбік і зникли в темряві. Йти зробилося важче. Від холодного повітря та швидкої ходи в мене починає колоти в правому боці, я зупиняюся, щоб відновити збите дихання. Куди ж вони зникли? Мій погляд обмацує місцевість, і, нарешті, я помічаю темний вхід до печери. Зараз висуватися небезпечно, бо мене можуть помітити, тому я ховаюся за валуном. Від нього, здорового, холодного, покритого зеленаво-жовтуватою пліснявою та ще якимось лишайниками, тхне вогкістю та багнюкою, навіть узимку, немов від справжньої рептилії. Присідаю біля нього й дивлюся на годинник. Ці «фіолетові», за якими я ув’язалася, добряче спізнилися на своє зібрання. Маю надію, що вони останні. Бо не дуже хочеться, щоб мене викрили.