Розбійники з лебединого шляху
- Автор: Стороженко Павло
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: «Мистецтво»
- ISBN: 5-7715-0727-Х
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Розбійники з лебединого шляху». Краткое содержание книги:
Битва тривала майже дев'ять годин. Пірати втратили 18 убитими і 22 пораненими. Вони дуже жалкували за капітаном Гаррісом, уродженцем Кента. Куля пробила йому ноги і пошкодила кістки, але він, стікаючи кров'ю, видряпався на ворожий корабель і там віддав Богу душу.
Після битви флібустьєри підійшли до острова Періко, де без опору заволоділи п'ятьма більшими кораблями, екіпажі яких перед битвою перейшли на три менші судна. Найбільший «Ла Сантіссіма Трінідад» («Свята Трійця») спалахнув наче свічка і мало не затонув, бо іспанці ще й дно йому пробили. Та флібустьєри порятували цей 400-тонний корабель. Вони перенесли на нього своїх поранених. Одне іспанське судно було завантажене вином, шкурами і милом, друге — залізом, третє — цукром, четверте — мукою, а п'яте виявилося порожнім.
Нападники вдовольнилися цією здобиччю і від штурму Панами відмовилися. Там, окрім жителів, за морським побоїщем спостерігали 1400 чоловік гарнізону.
На «Ла Сантіссіма Трінідад» пірати попливли на південь. Іспанці вже приготувалися до їхніх «відвідин» і дали рішучу відсіч. Але флібустьєрам вдалося захопити корабель «Санта Розаріо» з 400 злитками олова на борту. Шарп подумав, що це срібло. Як згадували учасники походу, він зацікавився насамперед 620 дзбанками бренді й жінкою, яка була на судні. Як описує один з піратів, «це була найвродливіша жінка, яку я коли-небудь бачив у Південному морі».
Потім флібустьєри обігнули мис Горн і, долаючи сильні шторми, в січні 1682 року припливли в Карибське море. Там на них чекала холодна неприязна зустріч з боку королівських урядовців. Біля Барбадосу їх обстріляв військовий фрегат, а губернатор не дозволив зайти в порт. Так приймали їх і в інших місцях, аж нарешті дозволили пристати до острова Невіс. Звідтіля Шарп і Рінроуз попливли до Англії, прихопивши з собою частину здобичі, і зокрема, за твердженням Шарпа, найціннішу — «іспанський манускрипт величезної цінності, в якому описано всі шляхи, порти, затоки, мілини, скелі й миси, розповідається, як належить входити й виходити з окремих портів. Під час бою іспанці хотіли викинути його за борт, але це їм не вдалося. Вони плакали з жалю, коли побачили, що мені потрапила до рук ця книжка».
У Лондоні, завдяки головним чином цьому манускриптові, інакше кажучи, лоції, Шарпові не тільки подарували піратські провини, а й присвоїли звання капітана корабля, завданням якого Стало викоренення піратства в Карибському морі. Королівська політика відзначалася послідовністю і розважливістю. Так само, як і Морган, Шарп, уже на той час підтоптаний, виявився надійним знаряддям у боротьбі з колишніми поплічниками. Але іноді він піддавався спокусі й знову брався за старе ремесло. Відомо, що Шарп ще двічі ставав перед судом, звинувачений у розбої. Потім про нього чули як про «губернатора» Зміїного острова, де він заснував державу «без уряду і релігії», підданим якої міг стати кожний, хто тікав від насильства і влади.
Серед землепрохідських подвигів піратів варто згадати їхній вихід до Карибського моря після сухопутного походу 1688 року. Варто згадати хоча б тому, що вони мимоволі започаткували справу, яка пізніше, в XX столітті, стала небезпечним спортом: сплавляння по бурхливих річках. Докладні нотатки про це залишив французький дворянин і активний учасник походу Равено де Люсан.
На шістнадцятий день походу флібустьєри прийшли на берег Магдалени, річки, що бере початок у горах Колумбії і впадає в Карибське море. Вона пробила дорогу серед гігантських скель, її бурхливий плин переривався численними водоспадами. Здавалося, що дістатися по річці до моря неможливо: не було спорядження, канатів тощо. Про кораблі або човни не йшлося — за таких умов вони не придалися б. Був потрібний особливий «плавзасіб», щось схоже на діжку чи короб, де людина могла б поміститися по пояс. І про харчі не слід забувати. Адже дорога випадала довгою.
І флібустьєри взялися до діла. Зарізали багато коней, зробили з них солонину, решту тварин відпустили на волю. У прибережному лісі нарубали дерев і з лика насукали канатів. Потім взялися за виготовлення «плавзасобів» — коробів, які могли взяти «на борт» двох пасажирів і занурювалися у воду всього на 2–3 фути. Довга жердина, щоб пригальмовувати на швидкій течії і відштовхуватися від скель, — ото і вся екіпіровка «плавзасобу», такого собі човника.
Флібустьєри звільнили усіх полонених і пустилися в плавання по бурхливій річці. Могутня течія зразу ж підхопила легенькі суденця. Їх раз у раз покривало хвилями й піною. Щоб не опинитися за бортом, люди трималися за човники. Але це заважало орудувати жердинами і запобігати ударам об скелі. Тоді вирішили прив'язуватися до човників. Але й цей спосіб не став оптимальним: коли човник перекидався, людина захлиналася, не встигаючи виринути на поверхню.