Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Загалом можна погодитися з твердженням С. Г. Ковальової, що суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню, державну політику. Відправлення суду об’єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником[196].

З першої половини XVI ст. у ВКЛ помітно посилюється роль шляхти, яка розпочала змагання за рівність із магнатами у правах, зокрема і в галузі судівництва. На сеймах 1547, 1551, 1554 років шляхта наполегливо порушувала питання про скасування судових привілеїв магнатів і створення шляхетських судів. Це стало передумовою подальшої судової реформи 1564–1566 рр. На Віленському сеймі 1565–1566 рр. ВКЛ було поділене на 30 судових повітів і в кожному повітовому центрі запроваджувалося три типи судів: земські — для розгляду цивільних справ, гродські — для розгляду справ кримінальних, підкоморські — для розгляду земельних справ.

II Литовський статут 1566 р. через запровадження уряду земського судді законодавчо закріпив початок виокремлення судової влади в державі як системи спеціальних інституцій. Право обирати членів земського суду — суддю, підсудка і писаря — було надано місцевій шляхті. Водночас створювався механізм державного впливу на цей процес: шляхтою обиралося чотири кандидатури на кожну посаду («людей добрих, доброчесних, розторопних, обізнаних у праві, шляхетського роду, здавна осілих у тому повіті, не іншої віри, тільки християнської» (розд. IV, арт. 1), а великий князь мав за власним вибором затвердити одного з цих претендентів. Після обрання повітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносили присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном у присутності місцевої шляхти. Суддя, підсудок і писар зобов’язувалися з традиційною формулою, що збереглася від давніх часів, виконувати свої обов’язки, «не зважаючи на вищий або підлий стан, на достоїнства і посади, на багатого або вбогого, на приятеля кревного, ані на неприятеля, на тутешнього, ані на гостя не дивлячись, ні за приязню, ні за важністю, ні з остраху, ні за обіцянки і подарунки, ані сподіваючись пізнішого подарунка або якої винагороди, і без упередженості до сторони, і не побоюючись насильства, помсти, погрози, але самого Бога і його святу справедливість і право посполите і сумління своє перед очима маючи…» (розд. IV, арт. 1). Інша норма передбачала, що воєводи кожного повіту мають призначати з місцевої шляхти возних на заміну вижів і діцьких, які діяли в дореформених місцевих судах (розд. IV, арт. 4).