Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
— Погані справи, — сказав він похмуро. — Так ми довго не протягнемо, а заглибилися ледве на одну третину. Ми працювали неекономно. Треба довбати шахту трохи меншою і бити по черзі.
Так минув ще один день, якщо тільки ми не помилялися в часі. Ми знову намагалися заснути, лежачи в одній вагонетці, щоб зігрівати один одного. Холод ставав дедалі сильніший і нестерпніший. Мені не спалося. Шлунок стискався в голодних спазмах. Ноги замерзали, голова горіла, все тіло нило. Похмурі думки, хоч як я відганяв їх, не давали спокою. Я втрачав надію вибратися звідси. Мені хотілося поговорити з Енгельбректом, але він лежав тихо і, мабуть, спав. Мені шкода було будити його…
Втративши всяку надію заснути, я встав, добрався в темряві до дірки, яку ми пробивали в стіні, і почав вимірювати пройдену нами відстань. Каміння покотилося з-під ніг і загуркотіло.
— Хто там? — почув я голос Енгельбректа.
— Це я. Ви не спите?
— Ні, — відповів професор. — Думи прокляті обсідають… і холодно… Давайте погріємося.
Енгельбрект підвівся і взяв кирку.
— Хай йому грець, важка яка стала! — вилаявся він.
Залунали удари киркою, потім раптом усе затихло, і я почув важке зітхання.
— Не можу, — сказав Енгельбрект. — Руки не тримають кирку… Але я примушу їх тримати! — І він раптом почав довбати з величезною силою, так що з-під кирки посипалися іскри.
Це був останній спалах енергії. Кирка відлетіла вбік, і Енгельбрект упав на купу каміння.
— Відпочиньте, я заміню вас, — сказав я, приступаючи до роботи.
Але в мене справа пішла ще гірше. Мені здавалося, що я розмахувався щосили, а кирка тільки дряпала скелю, відбиваючи дрібні осколки. При такому темпі роботи ми й за десять днів не проб’ємо скелю! Смерть від голоду настане значно швидше…
Мені здається, що я заснув чи впав у забуття з киркою в руці. Я не знаю, як довго це тривало. Може, так пролежав я цілу добу, а може всього кілька хвилин. І я не можу з певністю сказати, уві сні чи наяву я приступав кілька разів до роботи, довбав з жорстоким відчаєм і знову падав на землю.
Час від часу я відчував нестерпні приступи голоду. Але поступово це відчуття притуплялося. Я починав ціпеніти. Час зупинився, і я не знав, скільки днів минуло відтоді, як ми замкнули себе в цій мишоловці. Я дедалі дужче поринав у темну безодню забуття. Іноді зринала думка про смерть, але й вона вже не хвилювала мене.
Тупа байдужість засмоктувала мене, як баговиння. Але критичне відчуття ще не зовсім зникло. Пам’ятаю, що я з деякою цікавістю спостерігав і процеси вмирання, які відбувалися в мені. В цьому «вмиранні» був певний ритм. Періоди коматозного[10] стану змінювалися деякими проясненнями почуттів і свідомості, немов останні запаси життєвих сил збирали рештки «пального», щоб ще і ще раз освітити свідомість… Бо тільки свідомість могла знайти вихід і врятувати вмираючий організм. І організм віддавав останні соки, останній трепет клітинок моєму мозку — останній надії на врятування…
В один з таких світлих проміжків я почув дуже слабкі, віддалені удари кирки.
«Мабуть, знову працює Енгельбрект. Невже в умираючих від голоду так слабне слух? — подумав я. — Чи це марення?»
— Це ви стукаєте, професоре? — запитав я Енгельбректа.
— Я про це ж саме хотів запитати вас, — відповів він кволим голосом, який, проте, я чув цілком виразко і ясно.
— Я не глухну, і це не галюцинація, — розмірковував я вголос. — Що ж означають ці удари? Хто їх робить? Звідки вони?
— Я вже кілька хвилин чи годин думаю про це, — відповів Енгельбрект. — Мені здавалося, що це ви працюєте, але я почав глухнути. Звуки долинають з пробитого нами отвору, я лежу біля нього. — Помовчавши трохи, він провадив далі: — Очевидно, містеру Бейлі не терпиться покінчити з нами, і він дав наказ пробити стіну. Він великий законник і, мабуть, хоче судити нас по всій формі, щоб потім заморозити і поставити в «пантеон».
Ми замовкли, прислухаючись. А звуки що далі, то дужчали, наближалися. Потім несподівано затихли. їх змінив новий звук — скрегіт обертового свердла.
— Буравити почали, — спокійно сказав Енгельбрект. — Так вони швидко доберуться до нас…
Нова небезпека ніби повернула нам сили. Не скажу, що я боявся смерті, я вже стояв біля її дверей, але ці нові звуки порушили одноманітність нашого життя і ритм нашого поступового вмирання. Свідомість остаточно повернулася до нас.
— Що ж ми робитимемо? — спитав я.
— Зустрінемо ворога і вмремо в боротьбі, як належить мужчинам, — відповів Енгельбрект.
10
Кома — хвороблива передсмертна сонливість.