Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
Містер Бейлі обдурив батька. Він заманив батька в це містечко, обіцяючи відпустити через рік. Але коли рік минув, Бейлі заявив батькові, що не відпустить його. А якщо батько не послухається Бейлі, то ми не вийдемо живими звідси — ні він, ні я. Батько дуже любить мене. Він не хотів рискувати моїм життям і залишився в містера Бейлі. Але батькові важко було признатися, що він перебуває в полоні. І тому він запевняв мене, що його затримує робота.
Таким чином я зв’язувала батька. І через мене батько змушений був брати участь у цій жахливій справі.
Колись ви докорили мені, що я не схожа на мого предка-революціонера рудокопа Енгельбректа. Так, я мушу признатись, що не маю його сили волі і його невгамовної енергії. Віки і покоління потомків, очевидно, розпорошили його залізний характер. Я не наважилася вбити містера Бейлі. І довго не могла наважитись поставити батькові фатальне запитання про його співучасть у злочині. Та все ж я хочу вмерти, як достойна правнучка рудокопа Енгельбректа. Це все, що я можу зробити. Тепер батько вільний. Мені важко писати йому. Але передайте йому мої слова: «Батьку, твої руки більше не зв’язані. Зроби так, як зробив би на твоєму місці рудокоп Енгельбрект».
Прощайте. Нора».
Я кілька разів прочитав лист. Бідна Нора! Вона квапилась. Коли б я встиг сказати їй про те, що узнав від Люка, то, може, вона була б жива… І… вона любила мене. Але тепер із всім цим покінчено. Проте не все в листі Нори було для мене ясне. Можливо, її батько пояснить мені.
Був уже ранок. Я пішов до професора Енгельбректа.
Він сидів у кабінеті, поринувши у формули. Побачивши мене, професор підвів голову од паперів і спокійно запитав:
— Ви не бачили моєї дочки?
— З вашою дочкою… з міс Елеонорою трапилося велике нещастя, — сказав я.
Енгельбрект зблід.
— Що таке? Кажіть!
Я мовчки поклав на стіл листа Нори. Руки професора помітно тремтіли, але він намагався оволодіти собою. Прочитавши лист, він подивився на мене і глухо спитав:
— Що з нею?
Я розповів про те, що сталося в печері абсолютного холоду. Я вже був майже спокійний.
Енгельбрект опустив голову і закрив обличчя руками. Так він просидів кілька хвилин. Я не порушував мовчанки. Коли він одвів руки і підняв голову, я не впізнав його обличчя — так воно змінилося і постаріло.
Енгельбрект насилу підвівся, похитнувся і знову сів.
— Я вбив її…
Потім він раптом з усієї сили вдарив по столу кулаком, і очі його заблищали гнівом.
— Бейлі вбив її!
Здавалося, в Енгельбректа пробуджувалася душа його предка.
— Ходімо зі мною до цього бандита! — крикнув він.
— Одне запитання, професоре, — сказав я.
— Говоріть, але швидше…
— Міс Елеонора пише, що, з ваших слів, Бейлі погрожував убити вас і її, якщо ви наважитесь поїхати від нього. Тимчасом міс Елеонора казала, що він не затримував її.
— Це була гра містера Бейлі, гра на психології. Він знав, що Нора не поїде без мене. А я змушений був підтримувати в моїй дочці ілюзію того, що вона може поїхати, коли захоче. Якби вона узнала про свою неволю, то становище всіх нас ускладнилося б ще дужче. Вона відчула б себе нещасною.
— Ну, а коли б вона все-таки наважилася поїхати?
— Містер Бейлі не випустив би її.
— Але чому ж ви… не вбили Бейлі?
— Я не раз думав про це. Але вбивство містера Бейлі не змінило б становища. Містер Бейлі тільки одна з ланок злочинного ланцюга. Ви знаєте, з кого складається все населення містечка, за винятком кількох якутів-чорноробів? Це сини банкірів і тузів! І вони не випустили б мене, коли б я вбив Бейлі. Вони вбили б мене і Нору. Вони могли б убити мене, а її лишити живою… Що було б з нею? Бідна дівчинка, вона мала рацію: вона зв’язувала мені руки. Але коли б я знав, що Нора так зробить… А втім, тепер про це пізно говорити. Так, містер Бейлі жартувати не любить. Зі мною вчинили б точнісінько так, як з моїми колегами-професорами, що загинули в Арктиці. їх убили за те, що вони не хотіли підкоритися містеру Бейлі.
Професор почав шарити в ящику письмового стола.
— Хай йому чорт, куди дівся мій револьвер?
Я хотів сказати, що ще Нора шукала його і не могла знайти, але промовчав.
— Ну, обійдемося. Ходімо, містер Клименко.
— Що ви збираєтеся робити? — запитав я.
— Відверто поговорити з містером Бейлі…
Наш прихід до Бейлі був не зовсім вдалий. Він уже сидів у кріслі, а довкола нього згуртувалися його прибічники, їх було не менше як десять чоловік.
Побачивши це, Енгельбрект нахмурився, але відступати було пізно.